Деколи кажуть, що не варто правити усталені мовні вислови, хоч би якими віджилими вони були. Чи не найтиповішою нормою є, либонь, російське "на Украине", пише для "Тижня" Тарас Лютий

Така затятість, особливо серед антиімперських носіїв цієї мови, часто заважає збагнути її змінюваність і вкоріненість у ній владних пожадань. Поет-чинар Леонід Липавський якось помітив: пишеться "в Малороссию", але "на Украину", "в Крым", але "на Кавказ", бо "на" означає проникнення без спротиву (етнографічний регіон), а "в" – через кордон (політична одиниця). До Кримського царства застосування "на" не прижилося. Можливо, тому що вислів "Крым наш" не виник щойно.

Як свідчить Ева Томпсон в "Імперському знанні" (2000), мова найдовше береже колоніальну знадобу, осідає в освітніх технологіях і продукує міфологію. Якнайдужче це помітно в письменстві. Дискурс російської літератури ховає владу за наративом величі, але він безсилий усунути ресентимент, коли підневільні тебе не хочуть визнавати.

Дехто стверджує, що в українській історії недоречно вживати термін "колоніалізм". Мовляв, при владі були українці. Проте російський імперіалізм по-особливому провадив завоювання сусідів. Якщо не виходило досягати силою, вдавався до культурної політики, але без вигадливих філософських доктрин. Міф переваги "великої культури" примушував відкинути свою ідентичність, а подавалося це як добровільний вибір. Теза про "один народ" для когось і нині насущна. Хоч іноді колоніалізм є заручником захоплених територій: Сибір і тепер асоціюється з місцем тяжкої праці чи заслання.

Читайте також: Чому маємо по краплі вичавлювати із себе... Чехова

Британський і французький колоніалізм породили рефлексію щодо своєї появи. Російському дискурсові це не властиво. Тут націоналізм експансії маскується захисним націоналізмом. Читаючи класику російської літератури, не всяк помітить, як Достоєвський ганить поляків, євреїв і німців або як Тургенєв лиш мимохіть згадує, що старший Базаров у воєнних кампаніях набуває статків. Томпсон указує: відбувається ледь відчутне виправдання тривалого російського домінування від Бреста до Владивостока. Бо й у СРСР усі мали знати слова "сплотила навеки Великая Русь".

Зачин формування колоніального дискурсу Томпсон пов’язує з "Історією" Миколи Карамзіна, в якій ішлося про єдину культуру імперії. Вагомими для нього є не так інституції, як переважно місія держави: охопити якомога більше земель. Подальшою віхою стає "кавказький наратив". Російська армія рушає походом на "дикунів", які "керуються інстинктами й емоціями". Пушкін, учасник бойового походу генерала Єрмолова, подає лик безмовного та відсталого люду, якому бракує господаря й культури ("Подорож до Арзрума", "Кавказький бранець"). Ілюструє це він описами гермафродита та гнійного жебрака. Типажі з "Героя нашого часу" Лермонтова теж вважають гірські народи демонічними, негідними, жадібними, зрадливими, придатними лише до ловецтва та злодійства. А їхні жінки добре надаються до підпорядкування. Недарма в російській мові й понині існує принизливий вислів "представители кавказской национальности".

"Війна і мир" Толстого є вже зразком імперського міфу російської ідентичності. Росія постає країною визначних людей, які не тільки дають відсіч агресорові, а й здатні врятувати Європу. Зовсім не підважується законність її теренів, але маєток графа Безухова під Києвом отриманий саме внаслідок поділу Польщі 1793 року. Території освячені особливим духом: природа та географія становлять єдність і є символами держави, а отже, потребують захисту. Якщо забути, що Франція та Росія з 1808-го вели таємні перемовини про поділ Туреччини, то війна між ними скидатиметься відповідно на загарбництво й оборону. Головні герої твору здебільшого аристократи, як-от мудрий Кутузов на контрасті з недолугим карликом Наполеоном.

Читайте також: Як Захід Схід завойовував

На службі в Росії, крім інших народів, є й поляки (щоправда, Томпсон не надто згадує польські домагання щодо України), та вони потенційні зрадники. У другій половині ХІХ століття Росія веде масштабну азійську кампанію. Після придушення генералом Скобелєвим повстання в Туркестані йшлося про планомірне заселення регіону росіянами. Микола Гумільов у "Туркестанських генералах" розповідає про будні військових-співвітчизників, які потерпають від місцевої кривди, а тому є мало не святими.

Про причини появи там імперської армії або, приміром, про те, звідки в Ермітажі азійські твори мистецтва, навіть не йдеться. Щось схоже бачимо в повісті "Раковий корпус" Солженіцина, дія якої розгортається в медичному закладі вже в радянські часи. Коли твір уперше вийшов друком, Ташкент навіть не названо як місце подій. Оповідач є росіянином, а тому володарем дискурсу. Немає згадки й про узбецьку культуру, яка негласно трактується як "інша", а відповідно неважлива. Уся комунікація всередині домінантної культури відбувається через імперський центр, жити й працювати в якому дозволяється винятково за наявності прописки.

І це далеко не всі показові приклади з російської літератури. Звісно, здійснену Томпсон деконструкцію імперського наративу годі розглядати як план заперечення цього письменства. Проте її підхід оголює щось істотніше: такий наратив здатен і досі залишати в тіні сусідні культури. Чи не спостерігаємо ми його відгомін у тому, що подекуди українську книжку (зокрема, на німецькому ринку) нині можуть сприймати як "літературу малих мов"? Тобто таку, що адресована небагатьом, а важливість її тем і проблем не є аж надто значною.

Підписуйся на сторінки UAINFO у Facebook, Twitter і Telegram