Базовою та ключовою ознакою, найжахливішим гальмом розвитку сучасної України є сформована та утверджена в останнього радянського покоління властивість, звичка та практика паразитування на молоді на молодому поколінні.
Наслідком цього є збереження чотирьох негативних та неефективних радянських утворень, які його забезпечують :

а) радянська система науки та освіти, яка доказала свою неефективність та абсурдність самим фактом припинення існування радянської системи обумовили те, що освіта й науки з середовищ виконання загальносуспільних потреб і підготовки освіченого майбутнього стали місцем пожиттєвого працевлаштування та легкого та брудного заробітчанства тих, хто в неї прийшов в останній період існування радянської системи.

Як результат Україна за кількістю «національних» академій обігнала всі розвинуті країни разом взяті. Європейські країни, з їх членством в ЄС можуть нам тихо заздрити, або, швидше сміятися з нас, бо в жодній з них немає юридичних, медичних та педагогічних академій. А про середні школи навіть говорити не хочеться, тому що вони і в радянські часи були тихим жахом дитинства, і ті всі , хто це робив там далі залишились продовжувати свою справу;

б) радянська система управління, безглузда та неефективна з базовою та досі непорушною ідеєю: « я начальнік, ти- дурак». Міністерство культури, яке має керувати музеєм Полтавської битви та іншими радянськими культурними творіннями та роздавати, не за так, звичайно, звання « народного» та «заслуженого артиста України», щоб потім ми обурювались що такі поїхали на заробітки в ереф. Для чого в Україні продовжують існувати міністерства культури, освіти та десятки інших радянських управлінських структур і їх підрозділів від столиці до району? А для того щоб було місце праці для тих, хто сюди влаштувався ще в 70-80-х роках і робить те, що й тоді.

А ми маємо національний досвід, коли в кінці ХІХ ст. в кожній читальні «Просвіти», які були в тисячах сіл, була бібліотека, театр і хор. Це все робили люди самі, без жодного бюджетного фінансування та міністерського управління.

в) крім названих з радянських часів збережені структури заповнені радянськими кадрами, як армія, де радянські офіцери залишаються незмінними, тому, наприклад для нього, під час війни, немає нічого важливішого, ніж написати докторську дисертацію та захистити її в одному з обласних центрів. Теж саме можна сказати про судові органи, прокуратуру та інші наповнені радянськими фахівцями.

Читайте також: Деякі українці соромляться своїх прізвищ, не знаючи їх глибини і від чого вони походять

Всі ці люди, які «пожиттєво» будуть у чотирьох названих структурах радісно, спокійно та байдуже спостерігали за тим, що назване «приватизацією» і спричинило до знищення переважної кількості робочих місць, які були та прирікають молоде покоління на виїзд з України для пошуку роботи.

Дякую що дочитали. А тепер, для демонстрації збереження радянщини:
Що ви знаєте про ІВАНА БІЛЕЯ?
А треба знати, бо Він:

Випускник юридичного факультету Львівського університету
Один з ключових постатей українського національного життя другої половини ХІХ ст.
Він жив і працював у Львові. Похований на Личаківському кладовищі.
Тому кожен львів’янин має Його пам’ятати, шанувати та гордитися Ним.

В другій половині 70-х років ХІХ ст. у Львівському університеті було достатньо багато української молоді.
Сталось так, що ґімназії в Дрогобичі, Станіславі/Івано-Франківську, Коломиї, Бережанах забезпечували помітну кількість національно свідомої та добре підготовленої для подальшого національного розвитку молоді.

У львівській академічній громаді, правильніше кажучи українське студентське середовище Львова творили Іван Франко, Михайло Павлик, Антін Горбачевський та ін., які гуртувались в «Дружньому Лихвярі» в якому кожен з них постійно мав відчити чи, як би сьогодні сказали, доповіді, які породжували широкі та жваві дискусії. Між студентами та громадами, які були створені у всіх ґімназіях існували тісні зв’язки. Відділення та читальні «Просвіти» стають центрами зосередження а об’єднання національно свідомої молоді. Ряди та кількість якої постійно зростає та збільшується.
Порівняння та висновки з сучасності ваші.

Іван Белей закінчив ґімназію в Івано-Франківську, де активно працював з Євгеном Желехівським, ми про Нього ще будемо згадувати.
В жовтня 1875 р. починає вчитися на юридичному факультеті Львівського університету. При цьому ретельно підготовлений та налаштований до фахового навчання та громадської роботи.
Оцінка Його праці вже по завершенню Його життєвого шляху:

«Ніяка справа народна, почата академічною молодю і нею ведена, не обійшлась без Його діяльної участі. Він всюди помагав радою і роботою і вже незабаром по приїзду до Львова належав до найпомітніших українських студентів народовців.

На справу національну дивився широко та усесторонньо і її розвитку повністю віддав усі свої сили.
Коли на початку 1880 р. Володимир Барвінський починає видавати «Діло», то закінчивши університет та маючи можливість подальшої умпішної професійної діяльності Він повністю та всесторонньо вступає до редакції, як одинокий і головний помічник. Роблячи «Діло».

Саме ці двоє Людей: Володимир Барвінський та Іван Белей створили «Діло», яке стало епохою в національному політичному житті українського народу.

Після смерті першого Він стає головним редактором. Судові процеси в які мало «Діло» теж окрема проблема, яка є знаковою в процесі боротьби та утвердження свободи слова.

Про відсутності сильної сучасної української газети, яка б стала надійною зброєю в інформаційній війні можна й не писати, бо це й так всім відомо.

Його редакторство разом з виданням «Бібліотеки найзнаменитіших повісте» стали етапами в розвитку та формуванні українського народу.

Щоденна незалежна українська політична газета, яка творить та розвиває політичну культуру свідомість та зрілість, якою було «Діло» для України сьогодні тільки мрія, як і членство в ЄС та НАТО.

Крім «Діла» в 1881р. Він також редагував ілюстрований літературно-політично-науковий часопис «Світ». Через півтора року, з огляд на відсутність підтримки з боку суспільства пе5рестав виходити. Така сумна українська практика. У нас і «Сучасність» припинила виходити в Києві. Най популярнішим виданням, яке регулярно культивується і підтримується є безплатна роздача інформаційно-рекламної продукції. Може тому у нас так і не з’явилось добрих журналістів, бо це вимагає зусиль, а ліпше і легше бути депутатом ВРУ.

Читайте також: Чому я не хочу повертатись на "родіну": роздуми Івана Багряного

Крім редакторства в «Ділі» багато працював у «Просвіті» та «Народній Раді».
По суті один з творців української публіцистики. Сотні статей поміщених в «Ділі» охоплюють всі аспекти суспільного життя. Всі вони написані ясно, доступно, зрозуміло і вільно та визначаються силою аргументації чим сприяють розвитку суспільної свідомоості. Як зараз українському суспільству бракує саме таких політичних та ідеологічних речей, вільних від штучної пози та фразеологічних штампів, які мають прикрити убогість думки блискавичним метанням стилістичних прикрас і риторичних зворотів.

Про цю Велику Людину:
Народився 23. 09. 1856 р. в с. Войнилів біля Калушу на івано-Франківщині.
Помер у Львові 20.10.1921 р.

Підписуйся на сторінки UAINFO у Facebook, Twitter і Telegram