Здавалося б, що дрімуча епоха антиукраїнської істерії канула в минуле. Ну, принаймні на такому примітивному рівні, як то проголошувала ліва соціалістка, добре знайома з Леніном, який зважав на її думку.

Брошура Рози Люксембурґ "Die Russische Revolution" була перекладена різними мовами. І ось які цікаві відкриття зробила полум’яна революціонерка: "Український націоналізм в Росії – це щось абсолютно відмінне від, скажімо, чеського, польського або фінського націоналізму. Це тільки каприз, божевілля кількох десятків дрібних буржуазних інтелігентів, що не має жодного коріння в економічних, політичних або психологічних відносинах країни, – пише Юрій Винничук для Збруч. - Він не має жодних історичних традицій, оскільки українці ніколи не були нацією, не мали ні свого уряду, жодної або національної культури, за винятком реакційних, романтичних поезій Шевченка. Це те ж саме, якби одного прекрасного дня жителі Баварії забажали б створити нову нижньонімецьку націю і уряд!

До декомунізації було десятки й десятки вулиць Рози Люксембурґ, і, думалося, слід по ній справедливо пропав. Але ж ні. Діло Рози живе і не вмирає.

Недавно мені прийшло запрошення від німецького посольства в Києві. Захід відбувся 25 січня і називався "Перевідкриваючи Розу" – "Rosa-Luxemburg-Stiftung":

"У часи СРСР вона хоч і була вписана у символічний простір українських міст, та майже не перекладалася українською, – пишеться в рекламі заходу. – Її основна праця "Акумуляція капіталу" не перевидавалася з 1929 року, а перекладач Володимир Щербаненко, вочевидь, став жертвою Великого терору 30-их рр. Перевидаючи український переклад "Акумуляції капіталу", ми хочемо нагадати про видатну соціалістку та подискутувати про її значення для нашої доби".

Читайте також: Почему Украине нужно "декоммунизировать" российских полководцев

Тобто той факт, що мадам Роза заперечувала навіть право на існування українського народу, не зупиняє нікого. Важко навіть уявити собі, щоб в Ізраїлі хтось намагався організувати подібний захід на честь якогось антисеміта.

Можливо, для сучасних німців вона й важлива історична персона, настільки, що навіть спонсорували перевидання її праці. Але в історії світової культури є багато випадків, коли персона, дорога серцю одного народу, ненависна для другого. Це нормальна річ.

От тільки таких Роз ще доволі багато і в наш час. Російські журнали мовби ніколи й не виходили з глухого шовіністичного гето, продовжують леліяти ідею "славянскава єдінства". При чому це "єдінство" повинно охоплювати не лише росіян, українців та білорусів, а й усіх інших слов’ян, інакше всіх їх чекає загибель без постійного культурного обміну.

Можна подумати, що досі цей культурний обмін був не достатньо інтенсивним. Натомість російські пропагандисти й агітатори лякають слов’ян тим, що не тільки їхні культури без такої єдності не будуть розвиватися, а й мови почнуть занепадати без постійного переливання однієї в другу. Мовляв, таке переливання слів і виразів дуже корисне. Мабуть, як обмін слиною при поцілунку.

Особливо всюди наголошується, що без тісного єднання з Росією Україна зазнає просто непоправних культурних втрат. І знову товчеться в ступі одна й та сама мантра про наше братерство. Не впливає на це ані війна, ані всі антиросійські заходи, які відбуваються в Україні. Мовби цього нічого й не було. Томос? Ну, й що? Прийде час, українці схаменуться і повернуться в лоно Москви, бо мижебратья.

Та насправді всі завивання про українсько-російську братерську дружбу – це тільки звичайне окозамилювання на зразок підлещування лисиці до ворони, аби поцупити у неї сир. Де це братерство проявлялося? Коли вирізали упень Батурин, не пощадивши навіть дітей, чи коли забороняли мову і літературу, чи коли морили голодом і сибірами? Чи коли з такою маніякальною жорстокістю утримують в ув’язненні наших моряків та політичних в’язнів?

Цікаво, що російські шовіністи трапляються й серед вихідців з України. Один із них, доктор філологічних наук, завідувач кафедри теорії літератури і художньої культури Донецького національного університету Алєксандр Корабльов опублікував у журналі "Дружба народов" серію статей про "славянскоє єдінство", де теж доводить ту саму заяложено ще Розою "істину": "Типичные украинцы живут известно где – в анекдотах", а поза анекдотами їх нема.

"Западный украинец" – понятие очень собирательное, его составляют вуйки (!?), бойки, лемки, гуцулы, русины, а также полищуки, литвины (!?), дулебы, бужане, волыняне, галичи (!?) и другие этносы, объединенные территориально и государственно. Правда, попасть в анекдоты удостоились только вуйки и гуцулы".

Будь-яке розривання пуповини з Москвою сприймається шовіністами як особиста образа. Недарма кум Путіна обурився, що в Києві було демонтовано пам'ятник російському полководцю Суворову: "Закликавши Суворова "на вихід", В'ятрович ‒ маніакальний борець з пам'ятками ‒ вкотре продемонстрував убогість духу та убогість розуму… У В'ятровича... декомунізація ‒ це не просто нав'язлива ідея, це діагноз. Найжахливіше, що такі ось кириленки-в'ятровичі, які знищують історичну та культурну спадщину під схвальні вигуки і ритуальні танці ура-радикалів, завдають непоправної шкоди Україні, її іміджу на світовій арені".

Читайте також: Не декоммунизация нам нужна, а десоветизация

Під світовою ареною, мабуть, мається на увазі Росія, в якій декомунізація частково відбулася ще раніше, ніж в Україні. Тоді на карті Росії власне й зникли назви міст на честь комуністичних бонз. І я не пригадую, щоб кума Путіна це дуже обурювало. До того ж він не навів жодної причини, задля якої пам'ятник Суворову мусив би й надалі прикрашати столицю.

Чим же для України був Суворов, що мусимо його шанувати? Може, за те, що придушував Коліївщину? Чи за те, що під його керівництвом у 1778 році відбулася насильницька депортація з Криму до Азовської губернії понад 30 тисяч кримських греків і вірмен? Як у нас відбувалися всі переселення, відомо – примусово й жорстоко. Тому й не дивно, що загинуло близько половини тих переселенців.

Суворов також зробив зачистку Північного Причорномор’я і винищив ногайців. А в 1794 р. на чолі карального корпусу придушив польське визвольне повстання. А згодом А.Пушкін радісно оспіває розгром польського повстання вже в 1830-му році. І за це теж треба шанувати Пушкіна?

Трубадури російського шовінізму усі свої аргументи базують на брехні і неуцтві.

Підписуйся на сторінки UAINFO у Facebook, Twitter і Telegram