До вівторка залишалася надія, що все ще можна буде виправити. У вівторок вирок було підтверджено: наглядова рада Суспільного більшістю голосів таки відправила голову правління Зураба Аласанію у відставку, тільки з відтермінуванням виконання до початку травня, себто до закінчення президентських виборів, пише для "Тижня" Юрій Макаров

Раптом хтось не пам’ятає колізії, відсилаю до попереднього числа, там усе розписано в деталях. А якщо коротко, тепер не лише на реформі близько 50 колишніх державних телеканалів і радіостанцій, а й на оздоровленні всіх українських медіа можна поставити важкий кам’яний хрест.

Прибічники розправи з усмішкою заспокоюють: "Та нащо ви так переймаєтеся? Оберуть іншого, вправнішого, кваліфікованішого, не такого навіженого". Так отож! "Не таких навіжених" – хоч греблю гати, а от фахових і до того ж принципових (одне без іншого не має сенсу) треба ще пошукати. Не факт, що після уроку, який дала реформаторам колективна посередність, хтось із притомних ризикне ввійти в цю саму річку, точніше болото. А навіщо? Бюджету катма, критиків повний стадіон, реальна платня для ринку смішна. Натомість спритних, здатних підтримувати стосунки й отримувати зиск від володіння інформаційним ресурсом, не кажучи про суто матеріальні спокуси, навряд чи забракне. Тож імовірність того, що наступний керівник, коли (якщо) його буде обрано, подужає величезний і все ще неслухняний механізм та змусить його працювати на благо громади, стрімко наближується до нуля.

Читайте також: Про що варто пам'ятати, перш ніж оцінювати реформу Суспільного

Підкреслюю зайвий раз: я особа зацікавлена, тому на неупередженість не розраховуйте. За останні два тижні я чув про казус НСТУ чимало тверезих слів: мовляв, головне не персона, а інституція. Людина – величина змінна, інституція вічна або принаймні має бути такою. І мені щоразу бракує енергії полемізувати з абстрактними істинами, захищаючи конкретний здоровий глузд. Інституційні проекти без персоналій нічого не варті. Суб’єктивне начало ще ніхто не скасував. Ви можете як завгодно детально прописати протоколи й алгоритми ухвалення рішень, результати концентрованої колективної мудрості й колективних помилок. Вони можуть уберегти від фатальної помилки новачка, вони допоможуть невпевненому в собі професіоналові подолати розгубленість, але вони не в змозі замінити собою майстерність і рішучість, а надто креативне осяяння, здатність до якого відрізняє лідера від посередності. 

Реформи – це реформатори, одне без другого неможливо ні в теорії, ні на практиці. З’ясовувати роль особистості в історії вважалося непристойним, ще коли я був школярем. Але особистість у точках біфуркації – ключовий інгредієнт, і це стосується будь-якої царини людської активності: науки, політики, мистец­тва, індустрії, технологій. Apple Стіва Джобса не те саме, що Apple без Стіва Джобса. А Miramax, сто разів перепрошую, Гарві Вайнштайна – не Miramax узагалі. Безумовно, є корпоративна культура, є інституційна, є, прости Господи, просто культура, яка зберігає обличчя й передбачуваність продукту компаній та установ. Он BBC сто років функціонує, а хто там голова борду, пам’ятають одиниці, кому цікаво. У тім-то й річ, що ми не в Британії.

Читайте також: Реакція соцмереж на відсторонення Аласанії від керівництва "UA: Суспільне"

Інституція – гарантія повторюваності, передбачуваності та, зрештою, ефективності, а також, у разі необхідності, дурнезахисна інстанція. Але вона може виконувати таку свою функцію тільки за наявності багаторічної інерції, звички до роботи за правилами, які пишуться якщо не кров’ю, то ліками від інфаркту. Політичного фріка Трампа, який бреше через раз, знешкоджує не лише Конгрес із Сенатом і Верхов­ним судом, а й меморіал Лінкольна із монументом Вашинґтонові через парк. Божевілля Brexit покликані каналізувати Палата громад і трьохсотрічний англійський газон.

Культура, як відомо, – відбір і накопичення. Щоб вона склалася й почала щось визначати, треба, аби було з чого відбирати й накопичувати. Наша інституційна культура наразі – це за фактом культура комуністично-бюрократичної номенклатури з домішкою "понятій" заводської околиці чи шахтарської слобідки. Вона може відтворювати, якщо їй дозволити, хіба що добре знайомий неапетитний продукт. Саме ця інерція – кумівства, прагнення "залагодити", вбудуватися в піраміду, вхопити кленовий листочок і водиці крапельку – перетворює реформу поліції на "Ложись, Бандера!", а зміни в медицині на "тягомотину" навколо маляви Мосійчука.

Побудова інституції Суспільного мовлення мала на меті не лише трансформацію токсичних державних, із дозволу сказати, медіа – якби тільки це, їх можна було б тупо закрити. Ішлося про створення інформаційної "палати мір і ваг", яка одним заважала, а інших страшенно дратувала. Забудьте. Немає людини – немає проблеми. 

Підписуйся на сторінки UAINFO у Facebook, Twitter і Telegram