Автор – Нікіта Тітов

Майдан – це віра. Часто ірраціональна, але врешті переможна. 

Коли в кінці листопада вийшов на головну площу країни, вірив – щось із того вийде. Хоча підстав сподіватися було вкрай мало. Слабка опозиція, агресивна й упевнена в собі влада, апатична більшість суспільства та злегка стурбований Захід. 
Однак Україна знов прокинулася, зуміла не просто повторити Помаранчевий майдан, але перевершити його.

Читайте також: Зміни системи не досить: на перешкоді реформам – стіна власного "я"

Коли вночі 11 грудня стояв на барикаді на Інститутській, вірив – достоїмо до ранку, переможемо. А розум кричав : "Дивися! тих, хто навпроти, більше, вони сильніші, їх не спинити". Спинили.

У "довгу ніч із 18-го на 20 лютого" розум диктував необхідність відійти, щоб мати сили потім повернутися. Ми почали готуватися до життя після поразки – обмінювалися контактами на Західній Україні, домовлялися про місця майбутніх зустрічей, готувались розгортати підпілля. А віра змусила лишитися на Майдані, зустріти сонце вранці 19 лютого разом із кількома сотнями шаленців, яких так і не посунули. 

Читайте також: День, який змінив усе

Побачити накритих закривавленими прапорами наступного ранку й натовп живих і свіжих, які, йдучи Прорізною, питали: "Де тут Майдан?". 

Тому пам‘ятаймо про Майдан, бо це про віру й перемогу, які потрібні нині не менше, ніж п‘ять років тому.

Підписуйся на сторінки UAINFO у Facebook, Twitter і Telegram