MENU

Ось чому нам потрібна деколонізація

3180 0

Карфаген має бути зруйновано. Директор Інституту національної пам’яті нещодавно заявив, що слідом за декомунізацією планується розробити закон про деколонізацію, пише для "Тижня" Юрій Макаров

Не всім ця новина припала до вподоби, є в країни й інші завдання: реформа судів, боротьба з корупцією, зрештою, війна, не кажучи про вибори. Я хочу подати свій голос на підтримку Володимира В’ятровича й водночас висловити шану ще одній культурній героїні, яка так само днями отримала Національну премію імені Шевченка за досягнення в галузі публіцистики. Це вона, Оксана Забужко, впродовж довгих років, забираючи час у власне літературної творчості, бореться за повернення пам’яті – не просто відродження історичної істини, а й очищення її від нашарувань пізнішої брехні, такої звичної та зручної, що ця брехня ніби стала частиною нас самих. Вона якраз і займається деколонізацією.

Наскільки це актуально, покажу на одному-єдиному локальному прикладі: майже чотири роки тому (як швидко плине час!) вийшов есей Оксани про дім архітектора Василя Листовничого на Андріївському узвозі в Києві, який століття по тому внаслідок нав’язаного забуття називається "домом Булгакова" або "домом Турбіних" (раджу знайти текст на сайті "Радіо Свобода", він того вартий).

Читайте також: Культурний наратив імперії: якою мовою говорить російська література

Булгаков – це не просто видатний письменник, який силою свого таланту перетворив не аж такі вже презентабельні обставини власного життя на чарівну казку. Він творець міфу Білої гвардії, міфу, який має мало спільного з реальністю: ота капсула приватності, в якій нібито до часу ховаються гідні чоловіки та прекрасні жінки, де є лампа, тепла піч, піаніно та книжки за склом, де зберігається правильне уявлення про порядок речей, понад те, резерват цього уявлення до того часу, коли всі непорозуміння закінчаться. 

В 1960-ті, коли в СРСР виник тимчасовий попит на романтику, все, що потрапляло у фокус суспільної уваги, не просто забарвлювалося автоматично цією інтонацією, а визначалося нею. Космос, недавня війна, спорт, геологи, кібернетики, але й вирішальний момент, точка відліку: революція і так звана громадянська війна. Зрештою, хіба мало хибних міфів, які, втім, створюють обличчя цивілізації?

Скажімо, міф про середньовічних лицарів, які в реальності не були ані такими романтичними, ані такими шляхетними. Міф про чесних, самовідданих, вірних, хоча в чомусь наївних більшовиків допоміг комуністичному ладові протриматися зайвих років двадцять. Причому було проігноровано більшість не лише, м’яко кажучи, неприємних обставин, а й незручних персоналій: зокрема, справжніх лідерів революції не згадували, бо вони з легкої руки Сталіна все ще вважалися зрадниками та шпигунами. Натомість на догоду панівній на той часу модифікації ідеологічного курсу було заново вигадано з нуля тип героя-більшовика без страху й докору, з осучасненою системою цінностей і мотивацій, збірного червоноармійця Сухова з "Білого сонця пустелі". Життя цьому міфові було відведено недовге.

Читайте також: Гібридний маскульт – коріння російської агресії

Паралельний, але протилежний за знаком міф розвинувся практично синхронно. Ґрунтом для нього була туга за дореволюційним, "старорежимним" життям, оскільки серед живих залишилося, попри багатоетапні чищення, чимало таких, які добре його пам’ятали, а його поштовхом стали, як годиться, популярні книжки, фільми, серіали та пісні під умовним брендом "Поручик Голіцин". Першим серед них було перевидання в СРСР "Білої гвардії" 1966 року. І відразу ж після умовної легалізації "білий" конструкт обжився в середовищі російських імперіалістів, які до часу або прикидалися комуністами, або примудрялися поєднувати діаметральні позиції білий/червоний в одній голові, як це тепер звично робиться в пострадянській Росії (традиція, якій, власне, поклав початок Сталін).

Білогвардійська тема щасливо пережила розпад СРСР і залишилася естетичним взірцем сучасних імперців, символом реваншу "русского мира". Співці імперії агресивно ностальгували не за лампою з фортепіано, а за принадою "правильного" світового ладу, де немає місця якимось хохлам, гетьманам і петлюрам. Аж до дорослих ігор у "панів офіцерів" у жанрі реконструкції або, як каже юне покоління, "косплею". А тепер увага: одним із активних реконструкторів на білу тему виявився той самий Гіркін-Стрєлков, який через кілька років був серед перших, хто розпалив вогонь загарбницької війни. Нічого собі забавки! Виходить, добровольці-недоуки, нинішні посланці Росії в Україні, Сирії, ЦАР – прямі спадкоємці тих офіцерів без страху й докору, які співали про "Віщого Олега", ненавиділи Україну й чекали більшовиків як визволителів!

Міфи бувають різні: бувають гарні, бувають невинні, а бувають й отруйні. Хтось має цим займатися, бо війна гібридна. Добре, що в ній теж є волонтери.

Підписуйся на сторінки UAINFO у FacebookTwitter і Telegram

Юрій МАКАРОВ


Повідомити про помилку - Виділіть орфографічну помилку мишею і натисніть Ctrl + Enter

Сподобався матеріал? Сміливо поділися
ним в соцмережах через ці кнопки

Інші новини по темі



Правила коментування »  

Новини