— За кого будеш голосувати? Це питання для мене перейшло в розряд інтимних — як про особисте життя і рівень доходів. Ми наелектризовані настільки, що за "не того" кандидата друзі повинні як мінімум розфрендити одне одного у Мережі, як максимум — розсваритися особисто. Сприйняття вибору країни як свого — це, з одного боку, наша конкурентна перевага, адже ми залучені, кожен із нас хоче, щоб країна змінювалася на краще, прогресувала.

Заважає лише неприйняття того, що усі ми, громадяни України, різні і мусимо рахуватися із думками і переконаннями одне одного. Це як у сім’ї: якщо вас вибішує син-підліток чи дратує бабуся з поганим характером, ви не виженете їх на вулицю. Усі у родині мають право голосу. Собі кожен, звісно, здається мірилом істини, але спроба переконати іншого образами і приниженням — ілюзія.

Читайте також: Як перемогти українців або наші граблі

Останні півроку я готувала документальний проект "Дорога на Банкову". Це шестисерійка про те, як ми обирали усіх президентів України, як змінювалася країна, з’являлися політичні технології, як змінювалися ми. Є такий закон великих систем: поки ти є частиною процесу, важко побачити його цілком, в усій красі взаємозв’язків, впливів і обумовленостей. Провівши цей час в архівах, у розмовах із людьми, які брали активну участь у політиці, я дійшла кількох висновків. Головний — перемагають не гроші (хоча вони, безперечно, важать), і не технології (вони працюють не завжди), і навіть не адмінресурс. Перемагає не обов’язково найдостойніший. Перемагає той, кому вдається точно влучити у запит суспільства, зрозуміти його потреби і переконати іти за собою. 

Сьогодні про першу президентську кампанію. 1991 рік. Найромантичніші вибори. Технологів ще не існує в українській природі, з виборцями спілкуються на зборах трудових колективів, згори спускають "рознарядки на агітацію". Є два ключових кандидати. Перший — лідер Народного Руху В’ячеслав Чорновіл. За незалежність України він заплатив роками свого життя, відсидівши за переконання у таборах. Ми знайшли спогади Чорновола про те, як з-за журналістського столу він уперше потрапив до в’язниці, одразу до камери смертників. У той момент він не знав, чи вийде колись на волю сам і чи буде вільною Україна, але одного разу давши обіцянку все життя боротися за її незалежність, не сходив з обраного шляху.

Другий — колишній завідеологією компартії Леонід Кравчук. Ми покажемо унікальні кадри їхнього знайомства — їх зняв на аматорську камеру рухівець Ярослав Кендзьор. Чорновіл після "добрий день" атакує Кравчука, він горить своїми переконаннями. Кравчук так-сяк відбивається. Такі як Чорновіл люди, одержимі перебудовою світу,  як на мене, найефективніші в політиці. Але він програє на виборах Кравчуку, який у своїх переконаннях коливався разом із лінією партії і "хай живе незалежна Україна" вимовив, коли СРСР вже ішов на дно. Чому? Тому що понад 60% виборців (лише у 1991 та 2015 роках президента обрали у першому турі) були такими, як Кравчук: за незалежність, але й за збереження бодай ілюзії стабільності.

Читайте також: Простий, банальний і водночас найвищий результат Майдану

Але виграти битву — ще не означає виграти війну. За два місяці після перемоги на виборах Кравчук прийде за допомогою до Чорновола — запропонує йому очолити і сформувати уряд. Тобто Рух у 1992 році міг очолити всю виконавчу гілку влади, але тут вже Чорновіл не зможе переступити через себе. 

Підписуйся на сторінки UAINFO у Facebook, Twitter і Telegram