Майдан не переміг: беркутівці й менти не покарані, судді не люстровані, олігархи не сидять. Майдан переміг: безвіз – томос – "Джевелін". Обидва твердження справедливі залежно від того, що ви берете за точку відліку, пише для "Тижня" Юрій Макаров

Я собі дозволяю подумки перенестися на початок грудня 2013 року, коли ще не визначилося не лише чогó ми хочемо, а й навіть чого конкретно ми нé хочемо. Майдан зібрався, здивувавши сам себе, він функціонував, дихав і навіть стрибав, їв нарізані волонтерами бутерброди, грівся біля залізних діжок і складав зі снігу перші барикади. Було лише незрозуміло, а що ж далі?

Після кількох днів невизначеності зібралася група ініціативних… скажімо так, інтелектуалів і накреслила план дій, який оголосив із трибуни Юрій Андрухович, цитую: "Звільнення політв’язнів, яких утримують після подій на Банковій, виведення спецпризначенців із вулиць Києва та гарантії відсутності репресій до мітингувальників", а також позбавлення Януковича додаткових повноважень, які він сам собі відхопив, і лише десь там у перспективі асоціація з ЄС.

Читайте також: Зміни системи не досить: на перешкоді реформам – стіна власного "я"

Підкреслюю спеціально: не більше. Я дуже добре пам’ятаю, бо був у складі тієї "групи 5/12", про яку зараз ніхто й не згадає, так багато подій відтоді сталося. Це до питання, за що стояв Євромайдан. За різне стояв на початку, всередині й наприкінці, й у кожного із сотень тисяч чи то "масовки", чи то відважних жертовних героїв були власні уявлення про цілі й бажаний кінцевий результат. 

Я особисто ніколи за ці місяці й одразу після них не завищував своїх сподівань, не можу згадати такого. Бо ще живі в пам’яті ейфорія після того, ще помаранчевого Майдану 2004 року й болісне розчарування, або, як тепер кажуть, ресентимент. Було зрозуміло, що протестувальники не зможуть замінити собою політичний клас, і контраст між тими, хто займався різноманітними активностями під сценою, і тими, хто найчастіше виступав зі сцени, вже тоді був разючим, усі його помічали (був навіть на початку такий короткий етап, коли існувало два майдани: політиків на Європейській і народний під стелою).

Тоді вже позначилася модель стосунків між ними, бо натовп примушував лідерів бути активнішими, вимагати більшого, відмовлятися від ганебних компромісів, які щедро пропонувала їм Банкова. Протести зібрали в одному місці неспокійну, вдумливу частину суспільства, але вони не змінили й не могли змінити кардинально все суспільство. Те, що вдалося, і це насправді принципова, засаднича зміна, – це ліквідація злочинної монополії. Відтепер і назавжди, або принаймні дуже надовго, ми гарантовані від нового Януковича. 

Система, коли одне злочинне угруповання вибудовує так звану вертикаль і підкоряє або заганяє під землю альтернативні групи впливу й відповідно альтернативні сценарії розвитку, в минулому. У цьому сенсі реставрація попередньої моделі держави справді нам не загрожує. Загрожує інше: спосіб взаємодії, який зробив можливим Януковича з бандою.

Читайте також: П'ять років тому Україна виграла свою першу битву, яка визначила дальший перебіг війни

Це нехтування офіційними, обов’язковими для всіх правилами, алгоритмами, протоколами соціального, економічного та політичного життя, заміна їх домовленостями серед своїх та узурпація суверенітету, що належить громадянам, чи то в масштабах цілої країни, чи то в межах однієї області, міста, села. Янукович тримав під пильним контролем усі джерела можливого прибутку й каналізував їх на свою користь.

Нині не Порошенко вирубує ліс гектарами, не Порошенко видобуває бурштин і не Порошенко забудовує парк на морському березі. Віднині, на жаль чи на щастя, політика – це мистецтво можливого. Домовлятися з місцевими елітами ганебно, благословляти їх на висмоктування соків із підконтрольних васалітетів іще ганебніше, але альтернативою є міцна влада в стилі Лі Куан Ю. Тільки зрозуміло, що в наших реаліях Лі Куан Ю не з’явиться. З’явиться в найкращому разі Лукашенко. 

Тож те, що ми отримали, точніше вибороли, називається свободою. Вона така, вибачайте, не всім до вподоби. Декого більше влаштовує порядок саме як альтернатива свободі, а не як віддалений можливий результат її вкорінення. 

Відсутність звички до свободи призводить до нездатності її цінувати, а подекуди навіть упізнавати. Дивно, але народ, для поколінь якого то було найвищою цінністю й сакральним гаслом, не тримає цю обставину життя у фокусі, не називає її поміж того, що вважає найважливішим, і не завжди ладен пояснити, у чому вона полягає. Можливість робити індивідуальний або колективний вибір і відповідати за свій вибір, зокрема й платити повною мірою, якщо вибір був хибний, – ось простий, банальний і водночас найвищий результат Майдану. Решта – олігархи, суди, депутати, тітушки, вибори, навіть перемога в нашій війні, так-так, перемога! – похідне. 

Підписуйся на сторінки UAINFO у Facebook, Twitter і Telegram