Мої роздуми. Дуже зраділа, коли приїхала до чоловіка у Португалію моя знайома. Вони зняли квартиру недалечко від мене. Одного літнього ранку зустрічаю її з відеречком і маленькою лопаткою. Питаю: куди йдеш. Каже, що вирішила посадити вазони, отож іде набрати землі.

Я засміялася: "ти не набереш тут землі для вазонів. Просто не зможеш навіть цю лопатку в землю уткнути".

Знайома подивилась на мене, як на дивутку. Лише буркнула: як-то не зможу землі набрати?

Зустрічаю її після обіду.

Питаю: ну що, землі набрала, вазони посадила?

Вона у відповідь: я ще такого не бачила. Та в нас в Україні земля, як масло. Що не кинь, то родить. А я тут мучилася, мучилася, колупала, колупала і навіть на один вазон не могла нашкребти.

"Отож, – кажу їй, – йди в магазин і купи собі мішок землі..."

Португалія, маленька, небагата і любима мною країна, живе на порядок вище, ніж рідна Україна. Її не розграбовують, тут цінують Людину, не має значення, багата людина чи бідна, до усіх з повагою.

Тут зустрінеш Президента серед простого люду, без екскортів і грізних охоронців. Тут тебе рятують і надають медичну допомогу... Знаю. Стикаюся з цим щодня...

До чого це я. Та все до того ж, до виборів. Мені так страшно за Україну було хіба що в часи Майдану. Де ми дали слабинку, де не дотиснули владу... 

Наша біда в тому, що Україна така багата, така розкішна, така неповторна. Є багато охочих заграбастати цей скарб собі. Сусідоньки-воріженьки це й роблять уже віками. Не гребують нічим: від подачок, підкупів до вбивств українців. Величезні гроші, найсильніші у світі технологи, все задіяно, щоб знову повернути нас до стада, до калхозу...

Не змогли взяти нас зброєю, беруть хитрощами. Підсувають нам розмаїтих манкуртів... 

І знову по колу... знову на круги своя... ?

Земле рідненька, була б ти радше бідна

Земле рідненька, була б ти радше бідна.
Латана свитка і міллю побитий кожух.
Може, тоді би ти була свобідна,
Може, тоді не вбивали б твій дух.
Родила би кукіль, а не пшеницю,
Вінчала голівоньку лиш бадиллям.
У спадок давала мізерну дещицю,
То, певно, би й легше жилося синам.
А так, що не кинь, усе сходить.
Як медом намазані землі й гаї.
Ласі к чужому вмостились заброди,
Діти ж у приймах вікують твої.
Земле моя, була б ти радше бідна,
Не вишивана, а сіряк сіряком...
Може, б тоді твоє слово погідне
Звучало, як пісня над власним двором. 
Оксана Максимишин-Корабель

Підписуйся на сторінки UAINFO у Facebook, Twitter і Telegram