Уперше західний кордон України я перетнув 5 листопада 2008 року. Точно пам’ятаю дату, бо зробив і зберіг собі фото штампа в паспорті. Це була – кажу абсолютно щиро – велика подія для мене.

Разом із моїм другом і старшим колегою Михайлом Рошком ми їхали в Німеччину, щоб виступити на літературному вечорі в місті Дармштадті. Отож, у свою першу зарубіжну мандрівку я потрапив завдяки віршам, це література повезла мене за собою. У паспорті гордо сяяла німецька віза – рівно на вісім днів, із правом одного-єдиного в’їзду. Я був щасливий.

Український кордон у Чопі ми перетнули без проблем, а коли проїхали міст через Тису, яка і була границею, я нервово закурив. Подумки вигадував безліч причин, чому мене мають не пропустити. Не повірять, що я письменник, бо замолодий. Для цього я спеціально взяв дві свої поетичні збірки, на одній із яких навіть було моє фото – щоб доводити рід своїх занять. Не пропустять, бо я не маю грошей. Я й справді їх не мав, але в запрошенні від німецької сторони йшлося про те, що та люб’язно покриває всі мої витрати й навіть зобов’язується виплатити гонорар за виступ. Крім того, колега позичив мені кілька сотень у твердій валюті, щоб у разі потреби я показав мадярським прикордонникам.

Читайте також: Як безвізовий режим із ЄС змінює нашу систему координат

Та все це не видавалося мені надійним. Підсвідомо я не міг повірити в те, що мене пропустять. Студента, який живе в гуртожитку й ніде не працює – дзуськи! Здавалося, право перетинати кордон мають лише авторитетні й багаті люди. Михайло як міг заспокоював мене, а я лише нервово курив і готувався надягнути маску усміхненої самовпевненості перед прикордонником ЄС. У підсумку я так перехвилювався, що тепер узагалі не можу пригадати сам момент, коли нам віддали паспорти й перед машиною піднявся шлаґбаум. Здається, в мене тоді зовсім нічого не питали. Або ж питали, але я з тих допитів вив’юнився. Я згадую про це не тому, що це дорогий мені спогад, а просто вважаю його ілюстративним для цілого покоління молодих людей, що виросли в постсовєтських країнах. Мої однолітки із країн Євросоюзу страху кордону не мають, вони часто взагалі не вважають кордон чимось серйозним. І саме в цьому сприйнятті – ментальний кордон між нами.

Словом, шлаґбаум піднявся – й Михайло погнав свою міцубісі вперед. За ті вісім днів ми встигли й виступити в Дармштадті, й побувати в багатьох країнах і містах. Маршрут ми спланували так, щоб до місця призначення їхати північною дугою еліпса, а назад повертатися півднем. Отож, на шляху нашому були Угорщина, Австрія, Німеччина, Люксембурґ, Франція, Італія, Словенія та знову Угорщина. Незле як на першу в житті подорож.

Ми відвідали Будапешт, Відень, Мюнхен, Дармштадт, Люксембурґ, Париж, Венецію, Любляну й купу менших містечок. Але мушу визнати, що жодне з них мене не вразило так, як перші кілометри дороги за угорським кордоном. Тоді з бічного крісла авта я зробив добру сотню фотографій: кожне село й місто, яке ми проїжджали, вражало мене. Кожна церква здавалася древньою й вишуканою пам’яткою. Від Будапешта перехоплювало подих. Але з кожним кілометром мандрівки гострота вражень притуплювалася, ставало менше яскравості, я просто-напросто звикав до закордоння, чари розвіювалися. І тому фотографій із Венеції у мене менше, ніж із першої години поїздки сірим й одноманітним сходом Угорщини.

Читайте також: Проблема простору: коли місто не для людей, а проти них

Перетнувши перший – угорський – кордон, на своєму шляху кордонів ми вже не бачили. Виднілися таблички з назвами держав обіч дороги, зяяли темною пусткою остови покинутих пропускних пунктів, як скелети вимерлих динозаврів, але самих границь не було. Для людини, що виросла над кордоном, який довго не могла перетнути, це було диво. Чудо, яке переросло в мрію – щоб і ми колись жили у цьому благословенному світі без кордонів. Даруйте цю екзальтованість, бо та перша мандрівка й справді була для мене великим потрясінням.

Протягом тих неймовірних восьми діб моєї найпершої закордонної подорожі ми встигли, здавалося, об’їхати цілий світ, але треба було повертатися. Віза дозволяла мені бути в ЄС до закінчення доби 12 листопада, а ми не встигали виїхати вчасно. Щойно в обід того дня ще вешталися Любляною, а під вечір на дорогу в Угорщині ліг спочити густий туман. Швидкість довелося знизити, й на кордон ми приїхали в останні миті перед північчю. За кілька хвилин моя німецька віза могла луснути, як карета у відомому сюжеті, й мені вліпили б "ведмедика" ‒ так у нас називають печатку про заборону в’їзду в Європейську Унію. Але ми таки встигли.

Підписуйся на сторінки UAINFO у Facebook, Twitter і Telegram