Молоді люди під час флешмобу на підтримку армії України неподалік міста Ізюм, що на Харківщині, 12 липня 2014 року

На початку 1920-х років звела доля в Празі двох великих українців – літературознавця і філософа Дмитра Чижевського і соціолога, засновника політології Іполита Ольгерда Бочковського. Обоє викладали в Празі в Українському вільному університеті (УВУ), активно займались науковою працею, уважно і з болем у серці переживали за Україну, за долю мільйонів українців в охопленому сталінським терором рідного домі, пише  у рубриці "Точка зору" на "Радіо свобода" дослідниця Оксана Пеленська.

У міжвоєнній Празі (1919–1939) Дмитро Чижевський належав до найшанованіших людей, тут він навчав українських емігрантів історії й літературі, активно досліджував розвиток української філософії. І далі на еміграції в Німеччині одним з перших звернувся до докладного аналізу духовної спадщини великих українців – Пантелеймона Куліша, Миколи Гоголя, Григорія Сковороди, до її національного коріння.

На думку Дмитра Чижевського, спосіб мислення і поведінки українців основані передусім на духовній базі, на багатстві й розмаїтті культури, народних традицій, які формують українську філософію.

Українська пісня, фольклор і побут значною мірою складають те, що Дмитро Чижевський назвав «філософією серця». І українська мова це яскраво підтверджує, «серце – серденько – сердечко» – герої тисяч пісень, дум і приказок, а вже яким це «серденько» може бути, як може віщувати, завдавати жалю чи розвеселяти – тут уже гама української мовної фантазії, метафор безмежна: від людини серцеїдної чи людини без серця до сердешної й добросердної…

Читайте також: Війна вчить брати на себе відповідальність – Зінкевич

Учасниці Української республіканської капели NOW Кредо під час церемонії проводів її у закордонне турне країнами Європи та Америки на Центральному залізничному вокзалі в Києві, 7 травня 2019 року

Можна й далі продовжувати цей «серцевий» ряд, але важливіший підсумок: Дмитро Чижевський своєю «філософією серця» звернув увагу на одну з головних рис українців – на їх духовність, чутливу колоритність, часом навіть беззахисну щирість.

Не міг про це не знати і Ольгерд Бочковський, який своїм рішучим «Я звинувачую!» першим повідомив увесь світ про Голодомор в Україні і просив допомогти українцям. У Празі він очолив Комітет порятунку голодуючих в Україні, з усіх трибун закликав сучасників зупинити терор, який нищив мільйони працьовитих і сердечних людей.

Ольгерд Бочковський займався тим, що сьогодні називаємо політологією, він першим запровадив до наукового обігу поняття «етнополітика», тобто першим науково обґрунтував принципи взаємовідносин націй і народностей. Цій темі в 1916 році присвятив учений одну зі своїх найважливіших праць – «Поневолені народи царської імперії, їх національне відродженє та автономічні прямування» (тут і далі збережений авторський правопис).

Вже тоді Бочковський зауважив: «Царська Росія віддавна хорує на одну своєрідну манію – визволювання неросійських і немосковських народів з чужого «ярма». Царизм дуже радо виступає в ролі оборонця поневолених народів та борця за національний принціп. Так само і в сій всесвітній війні Росія знову одяглася в свій визвольний плащ і проголосила себе адвокатом та освободителем поневолених народів ледве чи не на всій кулі земській». І далі Бочковський щодо царської Росії наголошує: «З такими «визвольними» заявами та обіцянками виступає держава, яку цілий культурний світ так влучно та по заслузі назвав «в’язницею народів».

Як сто років тому недослухався світ до Бочковського, так і зовсім недавно, у 2008 році не почула демократична Європа Вацлава Гавела, який застерігав сучасників перед імперським синдромом Росії: «Думаю, що протягом багатьох століть існує така російська проблема, що Росія точно не знає, де вона починається, а де закінчується. І незважаючи на те, що є найбільшою країною світу, вона має відчуття, що є так трохи замала, і що їй загрожують ці мізерні сусіди, що її оточують»

Читайте також: Втомилися від негативу? У пригоді стане Сковорода

Відтак синдром імперської Росії – потреба «визволяти і захищати неросійські і немосковські народи з чужого «ярма» ескалує, вона захопила Придністров’я, Абхазію, Південну Осетію, Крим, а також і частину Донбасу. Вже понад п’ять років українці ведуть боротьбу з кремлівським «визволителем». І при цьому без тіні сумніву щодо своєї перемоги над агресивним сусідом ще й співають: «Згинуть наші ВОРОЖЕНЬКИ…»

Молоді люди під час флешмобу на підтримку армії України неподалік міста Ізюм, що на Харківщині, 12 липня 2014 року

Не вороги, а «вороженьки» – яке багатозначне й водночас іронічне ставлення до агресора у цій головній пісні України, хто ще у світі в державному гімні з таким сарказмом, у здрібнілій формі зміг назвати агресора «вороженьком», і скільки в цьому – за Чижевським, української «філософії серця»!

Підписуйся на сторінки UAINFO у Facebook, Twitter і Telegram