MENU

Ми маємо навчитися слухати, бачити, розуміти і приймати – письменниця

263 0

Мар'яна Савка, фото з ФБ

Будь, як всі, не виділяйся – каже тобі суспільство, проросле з розтрісканого бетону радянської дійсності...

Будь, як всі, не ганьби родину, не стягуй на свою голову гнів безликих, не цвіти надто буйно. Ми в цьому росли – покоління, що дитинством і юністю захопило совок у всій красі його загнивання. Я цьому опиралася. І хочу, щоб це нарешті закінчилося. 

У мене ніколи не було серйозних випробувань. Я не інтернатна дитина, стандартна орієнтація, руки-ноги цілі. Мені не доводилося спізнати досвіду бути людиною, яку дискримінують по-дорослому. По-дитячому – звичайно, нас усіх вряди-годи дискримінують, принижують і знецінюють. Співаю семирічною на сцені, щаслива така, пісня з улюбленого кінофільму – мама сидить в залі і чує шепіт за спиною: "диви, як вони її надресирували". Приношу свій малюнок на урок – "то батьки тобі намалювали!" Добре вчуся – зубрилка.

Але мої батьки були дуже мудрими, як тепер я розумію, вони не дозволяли іншим мене знецінювати, водночас вони мали до мене високий рівень очікування – і я не мала морального права їх підвести. Ми не мали якихось статків і я доношувала чиїсь речі, це для мене не було нормально. Я не могла ходити в художню школу, хоч дуже хотіла, а все тому, що такої школи просто не було в нашому містечку. В нас взагалі багато чого не було.

Читайте також: Позволить себе быть, или С чего начинается вера в себя

Потім я поїхала на навчання до Львова і опинилася в ситуації зламу системи, в таки голодних 90-х. Гуртожиток, з повибиваними дверима, вікнами і щасливими тарганами. Чи відчувала я себе інакшою? З одного боку, я це місто так глибоко полюбила, що не могла себе уявити поза ним, з іншого боку, я була звичайною лімітою з тимчасовою гуртожитською випискою. Ну, звісно, я з неприхованою заздрістю дивилася на осяяні вікна львівських будинків і усвідомлювала, що якщо я не знайду роботу і якусь зачіпку, мені доведеться звідси ушиватися, в кожному разі з гуртожитка мене викинуть.

На момент, коли я закінчувала навчання, то працювала у театрі. Але це не вирішувало питання з житлом, а зарплата актриси другої категорії на півставки не вирішувала питання засобів існування. Та завжди мені допомагали люди, які мене любили. Юрко, з яким ми довго зустрічалися і потім побралися, допоміг зняти кімнату у будиночку з бабцею, яка возила на зиму до Львова з села своїх курей і щоранку кухня на піддашші особнячка наповнювалася запахом курячого їдла. А загалом після гуртожитку ця кімнатка, яка здригалася, кожного разу, коли під вікном проїжджав тролейбус, видавалася мені справжній раєм. Мій улюблений викладач знайшов мені роботу. Хтось завжди нам допомагає.

Коли я була видавцем, який має купу нагород, але не може собі дозволити проїхатися в таксі чи купити взуття не на секонд-хенді, можливо, це мало б мене робити вразливішою, але зробило сильнішою. Коли в мене довго не було дітей, то дурнуваті жарти на кшталт "скільки ви ще збираєтеся підтримувати гумову промисловість" мене ранили, але не позбавляли віри в себе.

Читайте також: Вчуся бути вільною та розділяти відповідальності з іншими – письменниця

Всі ми різні. Кожен інший, інакший. Я чула багато драматичних історій – насилля, втрата здоров'я, сирітство, цькування. Комусь пощастило в житті менше, ніж мені. Інколи можливість бути почутим стає точкою зламу ситуації і знаходження виходу. Ми маємо навчитися слухати, бачити, розуміти і приймати.

Коли ми готові приймати інакшість, ми стаємо сильнішими і спокійнішими. Принаймні в нас самих меншає страхів. Тому що спротив і агресія переважно закорінені у страхах і незнанні. 

Ірина Снітинська започаткувала флеш-моб #ПочуйІсторіюІншого – підтримую всім серцем! Нам усім потрібне розуміння.

Підписуйся на сторінки UAINFO у FacebookTwitter і Telegram

Мар'яна САВКА


Повідомити про помилку - Виділіть орфографічну помилку мишею і натисніть Ctrl + Enter

Сподобався матеріал? Сміливо поділися
ним в соцмережах через ці кнопки

Інші новини по темі



Правила коментування »  

Новини