Дональд Трамп виголошує войовничі погрози на адресу Ірану, однак усі розуміють, що він їх навряд чи реалізує, пише для "Тижня" Ріхард Герцінґер

Адже найменше, що хоче перед переобранням президент Сполучених Штатів, так це бути втягнутим у велику війну. Повторюється схема, уже відома в поведінці Трампа з північно-корейським диктатором Кім Чен Ином: він спекулює войовничими погрозами в Twitter, сподіваючись так залякати режим Ірану, щоб той дав слабину й погодився на "угоду".

Тоді Трамп планує сенсаційно з’явитись у світових медіа з готовими до переговорів муллами, які усвідомили свою помилку. Що з цього вийшло стосовно Кіма, відомо: через погано підготовлену й по-дилетантськи проведену зустріч він ушанував кривавого деспота й обурливо співав йому хвалебні оди ("блискучий керівник", "мій добрий друг").

Читайте також: Слабкі місця Трампової політики щодо Венесуели

Поступками, як-от відмовою від американо-південнокорейських маневрів, він хотів заохотити його до денуклеаризації корейського півострова. Та коли Трамп уже вихвалявся, що легко змусив Кіма до ядерного роззброєння, той насправді не зробив у цьому напрямі ні найменшого кроку. Навіть більше, нещодавно відновив випробування ракет. За підтримки Китаю та Росії Кім намагається змусити США, як попередня умова для справжніх переговорів, до послаблення санкцій і гарантування безпеки для його диктатури.

Значний розрив існує і між агресивною риторикою США та реальними варіантами дій, на які готовий Вашингтон у питанні іранської атомної програми. У Сирію, де Іран закріпився своїми військами, США втручатися не хочуть, а отже, передають усе в руки Тегерана та його союзниці Росії. Держсекретар Майк Помпео нещодавно в Сочі звернувся до Володимира Путіна, щоб після дружнього рукостискання домовитися з ним про "спільні дії" в Сирії. І це в той час, коли за наказом російського президента його військова авіація прицільно вражає в Ідлібі цивільні об’єкти, як-от школи та лікарні, а на землі проти цивільного населення лютують проіранські воєнізовані угруповання.

Однак наскільки політика США щодо Ірану не здавалася б позбавленою глузду, настільки правильною є відмова Вашингтона від укладеної 2015 року ядерної угоди з Іраном і настільки ж хибним і безперспективним є вперте бажання європейців цю погану угоду зберегти. Адже умови, за яких її було підписано, виявились, як показав час, невідповідними. Замість знизити напругу в регіоні угода призвела до ще більшого її загострення.

Читайте також: Російський спрут: Захід укотре недооцінює рішучість Москви кидати йому виклик

Очікування від угоди з Іраном тодішнього уряду Барака Обами та задіяних країн ЄС базувалися на небезпечних ілюзіях. Вона не привела до сподіваної внутрішньої лібералізації країни, не змогла відвернути іранський режим від його деструктивної ролі на Близькому Сході, а також не спромоглася залучити його як надійного партнера в бажаний розвиток регіональної архітектури безпеки.

Навпаки, режим мулл і Корпус вартових ісламської революції, який фактично править країною, сприймали укладення угоди як відпускну індульгенцію для того, щоб форсувати в регіоні свою агресивну, експансивну політику. Не випадково незабаром після укладення цієї угоди в Сирії почався координований наступ Ірану та РФ на стороні режиму Асада з подальшим російським військовим вторгненням у вересні 2015 року, що стало вражаючим поворотним пунктом у сирійському театрі воєнних дій.

Кошти, які надходили в Іран завдяки послабленню міжнародних санкцій, режим спрямовував не на економічний розвиток власної країни й аж ніяк не на суспільні реформи, а на масштабне підсилення проіранських озброєних сил у регіоні – в Лівані та в Іраку, в Ємені та Сирії, – значна частина яких зараз перебуває під владою військових формувань, що представляють Тегеран.

Підписуйся на сторінки UAINFO у Facebook, Twitter і Telegram