Доведеться розпочати із зізнання. Беручи в дорогу до Києва Майка Йогансена, я зовсім не знала, хто він такий. Ні, не подумайте, я багато читала про Розстріляне відродження, знаю імена й тексти наших 1920–1930-х, а торік навіть здійснила своєрідне паломництво до харківського будинку "Слово" (про цю мандрівку – читайте тут). Проте якось поміж трагічних історій і дзвінких прізвищ я жодного разу не чула про Майка Йогансена. Тому в коротку мандрівку потягом я взяла із собою Йогансена, якого не знала.

Місяць перед тим я полювала на видання від "Фабули" – "Як будується оповідання" – суто з бажання зануритися в механіку новелобудівництва. Короткий опис на котромусь із літсайтів переконав – треба брати, от я і купила, не розуміючи, що насправді придбала значно більшу історію. Перші слова "Переднього слова" видалися мені дивними, надмірними, і я взялася шукати ім'я перекладача. Занурю вас до кінця у глибини мого невігластва, бо логічно припустила, що Йогансен – якийсь швед, чи, нехай, голландець, що його пафосно переклав на українську невмілий спеціяліст.

Читайте також: 81 рік по Кулішеві. Як розстрілювали наше Відродження. ФОТО

Перегорнувши кілька сторінок, імені перекладача я не знайшла, проте зустріла коротку довідку про самого автора. Талановитий український новеліст, поет, перекладач, жертва сталінського терору, представник українського Розстріляного відродження, один із пожильців сумнозвісного харківського будинку "Слово", якого там і заарештували, а вбили в Києві, на Лук'янівці, 1937 року, за день до 41 дня народження.

Далі я читала Йогансена вже інакше. Його мова – не дивний перекладацький кітч, а справжня наша, іще не винищена совітськими нормами. Його розум і гумор, стиль письма – сучасні до неймовірності. Його бажання навчити писати – сильне, а техніки вмілі. Він думає про мистецтво, говорить із читачем сміливо й саркастично, він вірить у радянську машину, хоча мені вже зрозуміло, що машина та нищитиме таких як він. Інтелектуалів, інакших, мандрівників, знавців мов, письменників, українців.

В автобіографії він пише про себе "Тепер мені тридцять літ, я молодий і здоровий. Палю люльку, маю прозоре серце і ясні очі. Я не ношу ніяких окулярів, ні ультрамаринових, ні кольору індійського індиго. Мій фах – грати у теніс, більярд і інше. Це інше і є те все, що останеться після мене, коли я, вмерши, не буду спроможний грати ні в теніс, ні в більярд".

Читайте також: Для нього настільки важило "на каком язикє", що він за це пішов у "Сибір неісходиму"

Вірші й новели, повісті й репортажі створили відчуття живої Йогансенівської присутності, тому читати про його страту було по-людськи важко. Народився в Харкові, мав німецьке та славне козацьке коріння, закінчив історико-філологічний факультет Харківського імператорського університету, знав латину, грецьку, англійську, перший вірш написав німецькою, проте з 1918 року обрав українську за мову своєї творчості й життя.

І перед розстрілом останні його слова були – "У царстві тіней буду розмовляти українською". А вбили письменника Йогансена за нібито націоналізм і тероризм. Адже він сміливо говорив, що "Остап Вишня – ніякий не терорист, що саджають людей безвинних у тюрми. Я стверджував, що арешти українських письменників є результатом розгубленості й безсилля керівників партії й Радянської влади".

Почитайте Йогансена, його повість "Подорож ученого доктора Леонардо та його майбутньої коханки Альчести у Слобожанську Швейцарію" чи дитячого "Кота Чудила", може, його вірші, або "Оповідання про Майкла Паркера", або мандрівні репортажі, й вас налякає те, наскільки він сучасний і живий. Хоча так і має бути, бо сильні душі завжди переживають своїх катів.

Підписуйся на сторінки UAINFO у Facebook, Twitter і Telegram