Ми надто часто «пропускаємо у свої ворота» в інформпросторі Заходу, пише в блозі НВ Марія Золкіна.

Громадська думка українського суспільства про конфлікт з Росією і майбутнє тимчасово окупованих територій стала вагомим чинником у пошуках виходу із цього конфлікту. Так, саме абсолютна неприйнятність для українського населення деяких болісних компромісів (повна аміністія для бойовиків, вибори на їхніх умовах чи «особливий статус», закріплений в українській Конституції) зупиняла українських переговорників від наполегливих пропозицій Заходу погодитися на такий «шлях до миру».

Втім, іноді результати опитувань на такі політично чутливі теми зазнають викривлень і «читаються» неправильно як в українських, так і в західних ЗМІ. Одним з нещодавніх прикладів стало неправильне прочитання результатів оприлюдненого днями соціологічного дослідження німецького Центру східноєвропейських та міжнародних студій (ZOiS). Це авторитетний центр, який від 2016 році досліджує і транслює переважно для західної аудиторії суспільні настрої на українському Донбасі: як підконтрольній, так і окупованій частині. Результати їх дослідження стали основою для висунутої на Bloomberg (у авторській колонці Леоніда Бершидського «Східна Україна не така й сепаратистська») ідеї – на Донбасі варто провести референдум під міжнародним контролем. Давайте звернемося до результатів самого дослідження, аби самим виокремити принципово важливі результати і пояснити, що ж вони насправді можуть означати.

Читайте також: Волошина: Голосування щодо недоторканності не має жодного практичного сенсу, це – сигнал

Перше. На підконтрольному Донбасі превалює саме українська ідентичність. Всупереч інтерпретаціям, що вона «втратила» свою популярність – згідно з німецьким дослідженням, ідентичність «Я – громадянин України» зменшилася з 53% у 2016 році до 26% у 2019 році, тобто вдвічі. Але серед можливих відповідей було два варіанти суто «української» ідентичності: «громадянин України» та «етнічний українець». Етнічна ідентичність навпаки збільшилася з 11% у 2016 р. у 2,5 рази – до 29% у 2019 р. Виходить, що коли оцінити сукупно українську ідентичність (і державницьку, і етнічну), то у 2016 р. вона на підконтрольному Донбасі охоплювала 64% місцевого населення, а у 2019 р. – 55%. Падіння є, але це як і раніше – однозначно найбільш поширена самоідентифікація на підконтрольному Донбасі. Опитування «Демініціатив» восени 2018 року показали, що ідентифікація «громадянин України» складає 50% для Донецької і 57% для Луганської областей. Суттєва різниця з даними німецького опитування може бути пов’язана з тим, що ZOiS дає дещо інший набір варіантів відповідей, який включає різні етнічні і лінгвістичні ідентичності. Тому, коли це не враховано, складається враження, що і підконтрольна, і окупована частини Донбасу однаково розгублені в пошуках своєї ідентичності, але це – категорично не так.

Другий принциповий момент стосується оцінки політичного майбутнього наразі окупованих територій. У людей, що там проживають, так і не сформувалося міцного переконання в сепаратистській державності. Ба більше, опитування ZOiS показало, що приєднання до України (зі статусом автономії або без) сукупно підтримують 54,5% місцевих жителів (у 2016 році – 56%). І це не може не бути позитивним сигналом для реінтеграції і підтримки зв’язку з громадянами, навіть без прогресу в переговорах. Водночас 46% жителів «ЛДНР» підтримують приєднання до Росії. В ситуації, коли конкретні цифри в опитуванні на окупованій території не можуть сприйматися як цілком «чисті», висновок може бути тільки один: розуміння умовних 46% «за» входження в склад Росії як незначущої меншості – викривлене представлення картини суспільних настроїв на Донбасі.

Читайте також: У парламенті зараз руйнують одну з основних цінностей України – Пекар

Третє – це пропозиції, які можуть формулюватися на основі невірних інтерпретацій. Наприклад, пропозиція для президента України Володимира Зеленського ініціювати референдум на Донбасі під міжнародним спостереженням. Треба бути добре обізнаним в ситуації на місцях, аби зрозуміти наскільки такі пропозиції реалістичні з точки зору їх імплементації. Ані результати опитування ZOiS, ані будь-якого іншого дослідження не можуть апріорі вважатися аргументом для проведення виборів без належної підготовки. І це і є той самий крихкий лід, яким ми рухаємося, коли використовуємо результати опитувань з надчутливих тем. Тому що навіть в спокійній ситуації, коли немає проблеми окупації та включення у російський інфопростір, провести повноцінну кампанію на тих територіях сьогодні неможливо. А результати опитування – це не результати виборів чи референдуму.

Якщо ви обізнані у місцевих особливостях, то будете в першу чергу не прогнозувати результати можливих виборів в екстремальних умовах, а ставити питання про роль спостережної місії ОБСЄ, а саме: як обмежена сепаратистами в своїх навіть фізичних пересуваннях місія забезпечить там чесні вибори? Чи про демілітаризацію як обов’язкову передумову для будь-яких виборів чи референдуму. Про роботу українських медіа, політиків, і активістів. І взагалі, чому Україна повинна на територіях, які були окуповані, проводити референдум про їхній статус? Ось ці питання треба ставити, бо вибори чи референдум – це аж ніяк не самоціль. Це – інструмент реінтеграції. І використовуватися він може винятково після воєнної деескалації і певного перехідного періоду.

Саме тому в роботі з соціологічними дослідженнями на тему конфлікту настільки важлива «чистота», обережність та зваженість інтерпретацій. І загалом, думаю, що ми, українські аналітики громадської думки, надто часто «пропускаємо у свої ворота» в інформпросторі Заходу. Хоча саме ми володіємо найбільш повним масивом інформації про реальний стан громадської думки українців.

Підписуйся на сторінки UAINFO у Facebook, Twitter і YouTube