Можливо, ближчим часом буде підписана – у "нормандському" чи якомусь іншому форматі – обіцяна владою "мирна угода" щодо Донбасу. Можливо, ця "мирна угода" матиме наслідком те, що на певний час військові дії майже припиняться, зберігшись на рівні "непідконтрольних" Москві груп бойовиків і решток переформованої української Нацгвардії. Можливо, офіційний Київ радісно відрапортує, як то кажуть, Urbi et Orbi, що настала радісна пора замирення з Росією. Можливо... Проте тільки дуже наївні люди (античні греки звали таких, нездатних мислити політичними категоріями й діяти в інтересах своєї держави, "ідіотами") сьогодні можуть щиро вважати, наче на тому закінчиться "гібридна війна" Росії проти України.

Ще в ХІХ столітті була сформульована максима, що будь-яка угода з Росією варта не більше, ніж ціна аркуша паперу, на якому вона написана. Це тим паче справедливо, коли йдеться про неототалітарну путінську імперію, тож слова "мирна угода" в цьому разі доводиться ставити в лапки. Адже в найкращому разі йтиметься про перемир’я в бойових діях на певний час, а сама війна тим часом триватиме – в інших формах, готуючи ґрунт для наступних підступних ударів.

Адже проти України ведеться так звана гібридна війна. Термін, можливо, не дуже вдалий, але вже майже загальновизнаний. "Вікіпедія" зазначає: "Типовими компонентами гібридної війни є використання методів, що сприяють виникненню та поглибленню в державі, обраній для агресії, внутрішніх конфліктів:

• створення внутрішніх суспільних суперечностей через пропаганду з її переходом в інформаційну війну;

• створення економічних проблем через економічне протистояння з переходом в економічну війну та протидію зв’язкам країни-жертви із сусідніми країнами;

Читайте також: Перемовини із Росією безперспективні, Києву нічого запропонувати Москві – Казарін

• підтримка сепаратизму й тероризму аж до актів державного тероризму; побудова псевдодержавних утворень як гібридного ідеал-проекту державотворення;

• сприяння створенню нерегулярних збройних формувань (повстанців, партизанів тощо) та їхньому оснащенню.

При цьому країна-агресорка намагається й може залишатися публічно непричетною до розв’язаного конфлікту".

У статті "Вікіпедії" неодноразово вжито поняття "інформаційна війна" в ролі одного зі складників гібридної війни й наведені слова начальника Генерального штабу Збройних сил Росії генерала армії Валерія Герасимова, який у січні 2013 року так описав новітню російську військову стратегію: "Акцент змістився на використання політичних, економічних, інформаційних, гуманітарних та інших невійськових заходів поряд із застосуванням протестного потенціалу місцевого населення. Все це повинно супроводжуватися прихованими військовими операціями – наприклад, методами інформаційної війни й задіянням спецназу... У XXI столітті простежується тенденція розмиття відмінностей між станом війни та миру. Війни вже не оголошують, а коли починають, ідуть не за звичним нам шаблоном".

Що ж, Росія послідовна у своїх агресивних діях проти України: нічого принципово нового (крім хіба що згаданої у статті "Вікіпедії" кібервійни) в новітній війні немає: у 1917–1918 роках більшовицька Росія воювала проти Української Народної Республіки з використанням тих самих методів, що й нинішні "кремлівські чекісти" (до речі, ЧК утворена якраз після початку тієї війни). Бо ж тоді й "Донецько-Криворізька" та "Одеська совєтські республіки" на території УНР було проголошено (зі "своїми" військовими формуваннями, переважну частину яких становили прислані з Росії матроси й червоногвардійці), і "паралельний" квазіуряд УНР створювався (навіть без прем’єр-міністра, бо всі директиви надходили із "червоного Петрограда"), і "війська" цього уряду звідкілясь з’явилися, а Ленін давав директиву, щоб побільше персонажів з українськими прізвищами фігурувало в цьому квазіуряді та "його" збройних формуваннях – мовляв, нехай Антонов-Овсієнко пишеться просто Овсієнком...

І головне – що основну увагу більшовики робили не так на самих військових діях, як на масовій пропаганді й дезінформації українського населення, на розкладанні зсередини численних українізованих полків, дивізій ба навіть корпусів, на блокуванні діяльності урядових установ УНР за допомогою своєї агентури в них, яка утрудняла комунікацію між цими установами (сьогодні до цього додалися б хакери) тощо. Саме ця потужна складова частина тодішньої "гібридної війни", передусім дезінформаційна та пропагандистська кампанія (більшовики видавали друком в Україні й завозили із Росії десятки безкоштовних повноформатних газет, сотні повітових "летючок" і незчисленну кількість листівок) зробила майже все військо УНР небоєздатним.

Варто згадати й дезінформування суспільств західних держав та їхніх урядів: для одних була напоготові "мулька" про те, що лідери УНР – "небезпечні радикальні революціонери", для других – що це поспіль "німецька агентура", плюс – для всіх – відверті "дези" про вчинені українцями єврейські погроми (які тоді ще не здійснювалися), – і картина набуде завершення...

Читайте також: Важкі симптоми: імпровізований мир може виявитися війною 2.0

Такий історичний екскурс у ситуації, коли йдеться про "гібридну війну" та її складник – інформаційну (точніше, дезінформаційну) агресію, потрібен для того, щоб наголосити: не випадає забувати про досвід минулого, про допущені тоді помилки, про слабкі місця в діях більшовиків, які де-факто є взірцями для нинішніх "кремлівських чекістів" та їхньої інтелектуальної обслуги. На жаль, доводиться визнати, що уроки минувшини якщо й засвоєні як попередніми, так і (особливо!) чинними політичними лідерами, то лише частково й поверхово.

А тим часом для досягнення своєї мети – інтеграції всієї України чи її більшої частини в "русский мир" – режим Путіна використовував, використовує та використовуватиме політичні, економічні, соціокультурні й інформаційні важелі (не в останню чергу – за допомогою стратегії непрямих дій в інформаційно-культурній сфері), а на додачу – традиційні чекістські спецоперації через давню (завербовану ще КГБ) і новітню агентуру, зокрема й у номінально українських мас-медіа.

Попри всі зусилля останніх років, помітно залежний від стандартів і звичаїв медіасфери колишньої метрополії інформаційний простір України відтворює питомі риси культурно-політичної Євразії в українській повсякденності, руйнуючи процеси соціокультурного "зцілення" значної частини наших співгромадян від посттоталітарних, постколоніальних і постгеноцидних комплексів. Ще наприкінці правління Януковича у програмі "Шустер-LIVE" її ведучий справедливо зазначив, що "в українському інформаційному просторі домінує Росія". І хоча ситуація дещо змінилася, але не кардинально й не остаточно. А для незалежної держави ця ситуація протиприродна; попри всі процеси глобалізації, не може бути реального суверенітету без національного інформаційного простору.

Тим часом територія України де-факто "прострілюється" зі сходу на захід і з півночі на південь російськими телеканалами й іншими засобами масової дезінформації. А на додачу відкрито й нахабно в інформпросторі України діє п’ята колона Кремля. Всі вони наполегливо й послідовно формують у свідомості мільйонів українських громадян російське бачення політичних подій у Росії та Україні, нав’язують свою думку про нашу державу, історію та культуру.

Власне, "гібридна війна" проти України в цих вимірах розпочалася задовго до початку збройної агресії наприкінці зими 2013–2014 років і значною мірою підготувала успіхи такої агресії. Тож без цілеспрямованої та ефективної відсічі кремлівській дезінформаційній агресії як одному із головних складників нинішньої "гібридної війни" (а війна ця, нагадую, нізащо не припиниться, навіть після підписанням "мирної угоди") всі грандіозні економічні плани чинної влади залишаться лише добрими намірами, а сама ця влада неодмінно захитається й упаде. Добре, якщо не разом із Українською державою.

Підписуйся на сторінки UAINFO у Facebook, Twitter і YouTube