Два приводи спонукали мене висловитися на цю високоморальну тему, пише для "Тижня" Юрій Макаров

Перший – публікація результатів "Глобального дослідження щастя та політичних поглядів", яке Віктор Пінчук підгадав до свого форуму YES; про це вже всі знають: Украї­на – найнещасніша країна світу.

Другий привід невимірно локальніший: позавчора в супермаркеті мама з макіяжем (11 ранку) і трофеями від хірурга-косметолога драконила свою доньку років п’яти. Дитина, зрозуміло, невихована, а якою вона ще може бути в такої мами? Але валькірія влаштувала чаду правдивий Рагнарок, чули аж у підсобках, після чого протиснулася до каси повз чергу під гаслом "яжемать".

І в мені клацнуло: але ж це явища з одного кошика!

Бідність і дурість, як не раз констатувалося, сусідять. Щоб помітити кореляцію між станом економіки та певними культурними константами, укоріненими у спільноті, не треба бути Максом Вебером, достатньо лише повештатися світом.

Пам’ятаєте, у знаному "Дюнкерку" британські вояки на березі вишикувалися в черги, щоб завантажитися на транспортні кораблі. Їх згори поливають свинцем і бомбами, а вони стоять, лапочки, один за одним у потилицю. І ніяких "вас тут не стояло"! Одна річ протестантська етика, розлога й аморфна, друга – побутові звички, які проявляються щосекунди й буквально піддаються вимірюванням.

Читайте також: У країні "ментальної бідності" не працюють демократичні механізми – Макаров

Нещодавно видана ВСЛ бомбезна книжка Кейт Фокс "Спостерігаючи за англійцями" починається з опису соціологічного експерименту: дівчина навмисно вдягає громіздкий наплічник і йде на вокзал пхатися. І ретельно фіксує, скільки разів у відповідь на її нечемність зачеплений перехожий автоматично вимовить: "Перепрошую".

Розумієте? Не "куди преш?", а "перепрошую". Я не про tempora або mores, жалітися на звичаї – пошлість. Я про те, звідки ті звичаї беруться.

А беруться вони з певних процедур, так само вкорінених у соціумі. Пам’ятаєте, в одній із серій "Індіани Джонса" юний майбутній археолог вривається до батька-професора з терміновим повідомленням, а Джонс-старший його зупиняє: "Спершу полічи до десяти. Грецькою!".

Виховання має значення. Звісно, виховання – це не лише вміння користуватися столовим приладдям, не лише добре засвоєні ритуали, манери, але й вони також! Бо здатність себе конт­ролювати, або, як колись казали, "володіти" й навіть "володарювати собою", є цілком очевидною передумовою того, щоб далі контролювати своє життя, а не плисти за течією.

Усі пам’ятають, як під час Майдану учасники дорожнього руху були вкрай чемними, застережливими, пропускали вперед одне одного, блимаючи фарами. А потім адреналін розсмоктався і знову стали бикувати. Не лише тому, що мелодія життя повернулася до звичної константи. А й тому, що на цьому проміжку історичного часу ефективніше бути хамом, як переконливо демонструє щоденна практика. Бо героєм і взірцем поведінки знову став дотепний, не без шарму, але безнадійний у сенсі виховання олігарх, який навіть не збирається приховувати етикет, інтонації та, зрештою, спосіб мислення ринку "Озерки".

Читайте також: Україна – не Росія, але це не означає, що так буде завжди

Темперамент на темперамент, голос на голос, напір на напір – ось наша звична манера спілкування та вирішення проблем. Від "повернення" через суд банку пилососу до вибору марки йогурту під час недільних закупівель. Еволюція "від пацанки до панянки" в наших умовах здається хибною стратегією, бо перемагає зрештою той, хто голосніший. Але в країнах, де ВВП на особу більш як $40 тис. на рік, трохи не так.

Стриматися, не матюкнутися, перевести миттєву емоцію в нейтральну вербальну формулу– це все ще для нас бажане майбутнє. Проте цього треба вчитися й учити. Не знаю, як саме. Можливо, з дитсадка чи зі школи. Хоча для цього треба попередньо виховати генерацію вчительок-панянок, а де їх брати? Але без самоконтролю, без осмислення чергового мікроконфлікту, без схильності переводити його негайно в раціональну площину, без пошуків спільної платформи для взаємодії, кооперації та результату win-win ми так і залишимося нацією невдах.

Щастя – суб’єктивний стан, і здатність його відчувати значною мірою залежить не від мінімальної платні (у Бразилії вона, підозрюю, нижча) й не від цін на комуналку (у Фінляндії вони гарантовано вищі), а від здатності сортувати сміття. Життєво важливі враження та переживання в один бік, мотлох випадкових перешкод та емоцій у другий.

Коли я вийду на пенсію, є проект влаштовувати семінари або психологічні тренінги під гаслом "Будь щасливим, курво!". І я вже знаю, з чого починатиму навчання. Із навички казати автоматично "Sorry". Бо поруч із тобою твій ближній. Або коханий. Або дитина. Або бовдур, якого пожаліти треба. Інколи образливо. Але вигідно. Подивіться на Лондон і переконайтеся. 

Підписуйся на сторінки UAINFO у Facebook, Twitter і YouTube