В світі є багато держав, які відзначаються помітними історично-географічними відмінностями, але разом з тим є консолідованими, стабільними й успішними. І тут найсуттєвішим є те, що майже все населення цих країн, попри різні ідеологічні розбіжності, ідентифікує себе з цією державою як своєю батьківщиною. Цього, на жаль, не можна сказати про Україну, де на сьогодні від 10 до 30 і більше відсотків громадян (залежно від регіону) не вважають Україну своєю державою.

Це величезна біда, яка є одним з головних викликів перед нашою країною. Але як і чому так сталося? Щоб відповісти на ці запитання без ретроспективного огляду не обійтися. І що важливо: передумови формування загальнонаціональної ідентичності були доволі сприятливими. Так, державний суверенітет України на референдумі у 1991 році підтримало 90,32 % від усіх осіб, які брали участь в голосуванні, хоча реально 15, 82 % осіб не проголосувало зовсім. Тобто було велика готовність до спільного державотворення. І звузити чи мінімізувати середовище негативно налаштованих громадян мала розумна державна політика, насамперед спільні зусилля працівників інформаційної сфери, школи і …правоохоронних органів.

Читайте також: П’ять років санкцій проти Росії. Що буде далі?

Але системної діяльності щодо роз’яснення нових геополітичних реалій і формування нових смислів, зближення підходів у трактуванні деяких суперечливих моментів історії, мінімізації впливу антиукраїнських середовищ фактично не проводилось. Більш того, під різними спекулятивним приводами поступово почалася «реставрація» і радянської ментальності, й символіки, і навіть розширення радянської ідентичності та зміцнення політичних сил, що на неї спирались. Негативно наслідки для формування загальноукраїнської ідентичності мали трансформаційна економічна криза та вибір невдалої моделі переходу від командно-адміністративної до ринкової економіки.

Тому вже наприкінці 90-х років кількість громадян, які ідентифікували б себе з Україною як суверенною державою зменшилася до 56 відсотків.

Через відсутність чіткої стратегії політичний істеблішмент понад 20 років ліпив Україну як трохи українську (бо була українська символіка, як цього вимагали українські патріотичні сили), трохи радянську і російську (прославляли і героїзували російських та радянських історичних діячів та багато-чого іншого). Мовляв, щоб всім догодити, і що таке суспільство буде зрівноваженим і стабільним. Але це була велика ілюзія. Тому що совкова ідентичність розмивала українську сутність держави, а згодом стала тим фундаментом, на основі якого путінська Росія стала відновлювати імперію, використовуючи і загальноросійську ідентичність, і такі гібриди, як новоросійська, загальнослов’янська, радянсько-донецька ідентичності.

Читайте також: Винничук: Боже, бережи Україну від приєднаного Донбасу!

Революція 2013-2014 років суттєво змінила ситуацію. Але, на жаль, багато проблем політичної ідентифікації залишилися. І Росія продовжує судорожно хапатися за прояви радянської ментальності та антиукраїнської історичної налаштованості загалом. Тому зараз настає момент істини: або українці усвідомлять, що ідея української держави і радянська та російська великодержавна ідентичності у всіх їхніх гібридних проявах – речі несумісні, або ми далі будемо залишатись у стані політичної невизначеності.

Це також виклик і перед державними структурами, які зобов’язані створити правові та соціально-економічні передумови для того, щоб українські люди хотіли ідентифікувати себе з українською державою, і перед українськими організованими громадами, які мають зобов’язати державні органи працювати у цьому напрямі.

Підписуйся на сторінки UAINFO у Facebook, Twitter і YouTube