Якщо би в 1939 році Західна Україна не опинилася у складі УРСР із усіма своїми пропагандистськими "золотими вереснями" і пізнішими нелюдськими тортурами інакодумців, які не визнавали "величия" СРСР, то, на мій погляд, незалежності України не було б. Або вона би існувала в якомусь потішному, етнографічно-білоруському варіанті (який нам далі загрожує, до речі)...

Тобто, кажучи іншими словами, Галичина, завдяки своїй історії, тобто цілковитої відірваності до 1939 року від Росії, а потім СРСР, вплинула на українську самосвідомість.

Її називали П′ємонтом України. Що ж, не буває диму без вогню. 

Але не буває винятково пасіонарних і винятково споживацьких територій. Не буває поганих і добрих народів. Бувають народи, вражені бацилою імперського мислення. 

Радянське перемішування етносів і субетносів, такі собі великі соціалістичні переселення чи шахові рокіровки витворили у Західній Україні химерні світоглядні вівісекції.

Не забуваймо, що в 70-х роках навіть багато сільських людей на Галичині почали потихеньку віддавати своїх дітей у російські школи. Не забуваймо, як багато виникло серед галичан справжніх ліваків за поглядами – все забрати у багатших і порівну поділити! держава має нам дати все, а ми маємо право її вічно доїти! – і як це тепер відгукується. Не забуваймо, що за радянського часу туди переселилися багато "визволителів", що ненавиділи українську мову, звичаї, ненавиділи все хоч якось відділене від " мой адрес не дом и не улица, мой адрес Советский Союз". 

Читайте також: Грамотність: в українця до цього "звіра" специфічне ставлення, він сприймає його як виклик

До речі, незрідка мені здається, що в галицьких містах живуть найзапекліші нащадки українофобів, які по-справжньому загартували свою ненависть до "тубільців" від якогось там 1946 року. Вони переважно непримітні, неговіркі – і дають чудові електоральні результати Бойку, Медведчуку та іншим. Вони мріють про Путіна, який переможно в’їжджає до Києва і Львова на білому коні, а вони, його тиха невидима армія, закидають йому шлях квітами і окриками: 

– Ура, товарищи! Дождались!

З ними все зрозуміло – це ідейні укроненависники.

Вже за недавнього часу, одразу після початку війни, деякі галицькі селища з майже всіма чоловіками (серед яких переважна більшість доп′ятдесятерічних) виїжджали на заробітки до Росії, всіляко уникаючи навіть гіпотетичної можливості захисту України зі зброєю в руках. Скільки разів я чув у громадському транспорті постогнування:

– Були москалі – був хліб на столі! Прийшли націоналісти – не стало що їсти… 

Таки справді нічого не пам’ятає галицький вуйко чи цьоця про Великий Голод на Україні, якщо "москалі" асоціюються у них із побутовим достатком. 

Галицький філістер нічим не ліпший за будь-яку іншу українську особу, заряджену на вічне невдоволення, споживання, тотальну недовіру до держави і повністю некритичне ставлення до себе самої. Значна частина населення, незважаючи на важку, а іноді й каторжну працю, переважно за кордоном, не вірить, що ми можемо збудувати квітучу Україну. Ця зневіра, ця відсутність Великої Мрії, ця заплутана і розкарячена в різні боки українська хитруватість, це моргоброве кивання, мовляв, нехай він / вона, а вже потім я, теж не дає можливості повноцінно випростатися після десятиліть комуністичного мору!

Чимало приятелів із великої України, як її часто називали західняки, романтично зідеалізували для себе Львів, Івано-Франківськ або Тернопіль. Але коли вони чують, як невимушено і розполовинено розмовляє певна частина того ж Івано-Франківська чи Львова російською, то чомусь дуже дивуються. Вони, напевно, не знають, що, окрім натовпів російськомовних туристів чи переселенців, у Західній Україні незрідка можна знайти непохитних українофобів…

За останні роки в Україні виник ще тонкий, але міцний прошарок, людей, яких називаю соборниками. Це вони живуть в Україні від Сяну до Дону. Це вони: галичани та поліщуки, слобожанці і буковинці вже – тут і зараз! – утворюють соборну Україну, не мислячи без неї свого життя. Галичина поволі втрачає свій п′ємонтизм, своє національне піонерство. 

Читайте також: Діти, які не знають мови та історії України. Як ми втрачаємо молодь Донбасу і Криму

Є країни-імперії, як-от Росія чи Північна Корея, де населення живить нав’язлива ідея величі та могутності їхньої країни. Є країни для комфорту, як-от США, куди втікають емігранти, щоб заробити грошей і гарантовано жити у достатку. А є країни-притулки, як-от Ізраїль, де населенню найважливіше власне національне відродження і самоствердження.

Хотілося би назвати Україну країною-притулком. Але поки що це не так. Будемо вірити, що так буде. Тонкий, але міцний прошарок нових соборників своєю самовідданою працею в різних галузях наближуватиме українське Ельдорадо, мрія про яке пронизувала заповіти наших прадідів. 

Тим паче, що скрізь в Україні є не лише диванники, байдужі, пристосуванці й українофоби. Країною рухає її пасіонарна частина. Країну захищають її герої. Найбільше серед них тих, що займаються побутовим, кожноденним героїзмом. 

І всі ми будемо працювати, працювати, працювати. Іншого конструктивного шляху втілити мрію у реальність ми не маємо. 

Підписуйся на сторінки UAINFO у Facebook, Twitter і YouTube