Приклади успішного розведення військ існують, але не тоді, коли у них бере участь Росія
Останній етап перед зустріччю "нормандської четвірки" (та чи останній?) – це розведення військ у двох точках – Золотому та Петрівському.
Питання розведення не нове. Планувалось ще у 2016 році. У Золотому наші війська навіть відійшли, але потім – повернулись на свої місця.
Для чого розведення військ? Теоретично – для того, щоб відвести комбатантів на відстань відсутності візуального контакту. Це має сприяти зниженню військових дій. Опосередковано це підтверджується тим, що найбільша кількість бойових зіткнень відбувається саме там де позиції перебувають найближче.
Читайте також: Що треба знати про розведення військ, яке ніяк не відбудеться
Є питання гуманітарного характеру, на якому сьогодні акцентують противники розведення. У результаті створюється двокілометрова смуга, в якій проживатимуть тисячі українців. Вакуум влади між ЗСУ та бойовиками притягуватиме ДРГ або просто кримінальний елемент. І доки не буде зрозуміло, хто гарантуватиме безпеку в цій зоні – доти проект "демілітаризована зона" просто не діятиме.
І є питання історичного досвіду, який, звичайно, має приклади і успішного розведення військ. Але тільки не тоді, коли у них бере участь Росія. Щонайменше, два розведення військ у Грузії на початку 1990-х дали абхазам спочатку захопити Гагри, а потім Сухумі. Але ми можемо далеко не ходити і згадати ціну "російських гарантій" в Іловайську. Тому, дієвим розведення сил (та і будь-які домовленості) буде лише тоді, коли існує система санкцій до порушників.
Можна не сумніватись, що демілітаризована зона цілком влаштує Європу – їм не потрібна територіальна цілісність України, їм просто потрібен мир. Для цього можна подивитись на всі заморожені й не дуже конфлікти у Східній Європі. Щойно знижуються бойові дії, активність Європи у посередництві теж сходить нанівець.
Читайте також: Казанский: Высока вероятность повторения антисланцевой истерики с теми же технологиями и месседжами, но уже в Киевской области
Питання у тому, чи влаштує це нас? А ми, нагадаю, країна, яка підписала Мінські домовленості – таке собі латентне визнання капітуляції. І доки росіяни стоять у Донецьку, Луганську і Криму, а у нас немає можливості вигнати їх звідки військовими методами, - ми маємо для світу робити вигляд "системної країни". І грати у гру "ми виконуємо "Мінськ". Питання у тому, чи роблять щось, щоб ця гра була нашою грою, а не грали нами.
Я хотів би вірити, що розведення військ – це частина значно більшої гри, ніж гра в піддавки, виграшем у якій буде "нормандська зустріч". Бо якщо розведення – це єдиний елемент алгоритму, то ми отримаємо просто демілітаризовану зону, як між двома Кореями. Якій, нагадаю, уже 66 років.
Богдан ПЕТРЕНКО, для Gazeta.ua
Повідомити про помилку - Виділіть орфографічну помилку мишею і натисніть Ctrl + Enter
Сподобався матеріал? Сміливо поділися
ним в соцмережах через ці кнопки