Одним із не надто гучних і не надто важливим в очах більшості громадян політичних конфліктів останніх місяців став конфлікт, пов’язаний із законом про державну підтримку, зокрема й фінансову, скаутського об’єднання "Пласт". Ухвалений цей закон був уже після приходу до влади Володимира Зеленського й оголошення дострокових парламентських виборів старим складом Верховної Ради. Якийсь час уже ухвалений закон "висів у повітрі", хоча в разі відсутності своєчасної реакції на нього з боку глави держави запровадити його чинність мав своїм підписом голова Верховної Ради Андрій Парубій. Проте останній ухилився від виконання своїх обов’язків, а далі президент Зеленський прогнозовано наклав на закон вето. У відповідь "Пласт" гордовито відмовився від держфінансування – мовляв, нам не потрібно, ми досі понад 100 років трималися, і тепер протримаємося.

Чи знову розглядатимуть закон про українські скаутські організації, невідомо. Як і багато чого іншого в нинішній Україні. Проте і такий закон, і державна підтримка національного скаутинґу конче потрібні. Ймовірно, не лише "Пласту", а всіх членів Національної організації скаутів України (НОСУ) – "Пласту", "Січі" та "СПОКу". Саме НОСУ представляє Україну в усесвітніх і регіональних скаутських структурах. І попри на загал не надто значну кількість членів усіх цих організацій, їхнє значення колосальне (не даремно ж Богдан Гаврилишин доклав стільки зусиль, щоб українські скаути 2008 року стали членами відповідних міжнародних організацій). А "Пласт" серед них посідає особливе місце – він має довгу й чесну – понад сторічну – історію, його групи діють у багатьох країнах, і саме він викликає найбільшу ненависть із боку Кремля та промосковських сил в Україні. Як на мене, команда Порошенка мала провести такий закон (причому про підтримку саме НОСУ та "Пласту") негайно після приходу до влади. Але, як і багато чого іншого, вона цього не зробила. Невже забула?

Читайте також: В'ятрович окреслив ознаки малоросійства Зеленського. ВІДЕО

А тепер своєю чергою президент Зеленський продовжив "лінію Порошенка" й об’єктивно зіграв проти незалежності України. Бо ж у постколоніальних державах владі слід дбати про прийдешні покоління, щоб метрополія колишня не маніпулювала ними, щоб не давати ходу неоколоніалізму. Такі держави – це не сита втихомирена Європа, тут діють дещо інші правила гри, тут все і прозоріше, і складніше. Але... І ще раз доводиться констатувати – "але".

Не забуваймо: хоча сьогодні з Росією та СРСР ототожнює себе відносно мала частина громадян України порівняно з минулим (але це на неокупованих територіях, без ОРДЛО та Криму, а разом із ними цифра сягне, ймовірно, десь так 15–20%). Але все одно культурно Москва була й залишилася культурною столицею навіть для чинної влади імені "Кварталу 95", не кажучи вже про "посполитих" малоросів. Відомо, що в добу неоколоніалізму недобиті імперії висилають культуртрегерів попереду вояків. А далі...

Підтримка Путіна багатьма "посполитими" громадянами України, зокрема й молодими, цілком логічна (хоча про її наявність соціологам далеко не завжди під час опитувань говорять – саме серед малоросів є звичка про всяк випадок мовчати). А причиною є передусім повне чи часткове ототожнення частиною населення ексколонії себе з метрополією. Мовляв, ми самі нездатні жити. Нездатні без дружби з великим і могутнім російським народом. Нездатні без тісних економічних зв’язків із Московією, без їхнього пива, чаю та кави... Я ж особисто нездатен зрозуміти, чого треба завозити до України розфасовані в Москві чай і каву (тим паче, що остання в Росії не росте, а чай росте лише на Кубані, й за останні десятиліття його колись високі смакові якості знизилися на пси). Але ж завозять, бо – "сама" Москва. І купують із тієї самої причини.

Читайте також: "Слуги" образилися через декомунізацію Жукова в Одесі: порівняли сталінського різника з Шевченком і Гоголем

Соціолог Арестович (група "Рейтинг") вважає, що українці не звикли чесно платити податки. І це, як на мене, правильне спостереження. Але чому не звикли? Передусім тому, що така звичка – це спадщина колоніальних і тоталітарних часів, коли держава, з одного боку, була начебто "своєю" та "рідною", з іншою – у глибині душі відчувалася якоюсь "чужою" та "ворожою". Потім настала незалежність, але влада опинилася в руках "не тих" персонажів, що мали б очолити постколоніальну державу (не знайшлося своїх Неру чи хоча б Насерів) – тобто або нездар, або олігархів і їхніх ставлеників, або маріонеток Москви. Відтак конфліктогенні зони, спричинені об’єктивними чинниками колоніальної доби, розвинулися на ґрунті неоколоніалізму та компрадорства, а потім доповнилися новими проявами. Ну навіщо чесно платити податки, якщо їх усе одно хтось украде? Причому в колоніально-тоталітарні часи, на думку багатьох "посполитих" старших поколінь, із цим було значно краще: "комуністи крали й нам давали"... Схожим чином і з іншими явищами, що зросли в добу колоніалізму – патерналізмом й інфантилізмом. А найгірше – що це все ретранслюється у свідомість і підсвідомість молодших поколінь, навіть тих, що народилися та виросли в незалежній Україні. А от існував би впродовж останніх десятиліть масовий національний скаутинґ – і проблеми б ці (й інші також) мали б куди менший масштаб і не такий гострий характер...

Так чи інакше, в Україні недостатньо осмислена і ще більше недостатньо подолана постколоніальність є чинником зайвої проблемності та просто абсурдності людського буття в різних його вимірах. А з боку влади відсутнє розуміння, що проти України виступає не цивілізована європейська держава, а деспотична євразійська імперія, яка претендує на повновладдя над українською нацією та державою. І в цьому контексті ситуація з державною підтримкою чи непідтримкою "Пласту" є таким собі "лакмусовим папірцем", який дозволяє перевірити за допомогою точного детектора стан справ із ментальністю тих осіб, які опинилися в ролі "національних лідерів".

Підписуйся на сторінки UAINFO у Facebook, Twitter і YouTube