Двадцять вісім років незалежності – це достатній період для консолідації держави, створення основ нової політичної та економічної систем, різних противаг до зовнішніх та внутрішніх загроз. Але, на жаль, не така ситуація в Україні. Невпевненість у завтрашньому дні проймає на сьогодні все суспільство, і це стосується не лише загрози з боку агресора Росії, але й девальвації державності загалом через кризу державних інститутів.

У такій ситуації модним стало звинувачувати український народ, який, як багато-хто пише, зрадив українській ідеї. З цього приводу пригадую один момент з наукової конференції на початку 90-х років ХХ ст., коли якийсь доповідач почав говорити образи на адресу українського народу, мовляв українці обмежені, такі-сякі, думають лише про хліб і сало і т. п. У президії конференції був відомий дисидент, уже покійний професор Валентин Мороз, який не дав змоги завершити цей виступ, встав і сказав: «Це ви негідник, а народ наш великий, він має загальносвітові досягнення і перемоги». Це виглядало дуже жорстко і не зовсім коректно, але таку репліку В. Мороза я цілком підтримую і адресую усім тим, хто продовжує обзивати українців «рабами», «вівцями» і т. п.

Читайте також: Сім сценаріїв для України: чого прагне Росія

То чи дійсно була зрада з боку українського народу? Давайте з’ясуємо. Наш народ є постгеноцидним. Він пережив такі катаклізми, після яких багато інших народів, навіть великих і культурно розвинутих, взагалі зійшли б історичної арени. Але попри величезні людські і морально-культурні втрати українці все спромоглися здобути незалежність на поч. 90 х років минулого століття і, до речі, подарували її кільком іншим країнам (Білорусі, країнам Середньої Азії). Так, значна частина українців на 1991 рік була під впливом совкової ідеології та ідентифікувалася з попередньою державою. Був уже і значний вплив національно-демократичних сил (понад 30 %). Це було не так багато, але й водночас достатньо для перетворення України в успішну національну державу європейського типу.

Але стратегію розвитку держави, її основні ідеологічні засади нове керівництво України так і не зуміло обґрунтовати. З самого початку не проводилась державна політика в напрямі розширення середовища проукраїнських настроїв, не було системної інформаційної діяльності щодо роз’яснення нових геополітичних реалій і формування нових смислів, мінімізації впливу антиукраїнських середовищ. Але найбільші негативні наслідки мав вибір невдалої моделі переходу від командно-адміністративної до ринкової економіки, коли замість грошової приватизації нерентабельних державних підприємств і залучення західних стратегічних інвесторів провели так звану «сертифікатну» приватизацію, внаслідок чого майже усім майном заволоділи люди, які взагалі не ідентифікували себе з Україною, проводячи політику вивезення капіталів з нашої держави, руйнування виробничих потужностей та скорочення робочих місць.

І це стало не лише передумовою погіршення рівня життя громадян, але й вирішальною втратою з боку державницьких політичних сил. Бо домінуючі вже в економіці та інформаційній сфері космополітичні й антиукраїнські середовища під різними спекулятивним приводами поступово розпочали «реставрацію» і радянської ментальності, й символіки, і навіть розширення радянської ідентичності та зміцнення політичних сил, що на неї спирались.

Але в 90-ті роки розчарування громадян економічною політикою в Україні ще не були такі загрозливі, бо не було реальних зовнішніх небезпек. Та вже на початку двотисячних років Росія перейшла до відкритої політики відновлення імперії в межах СРСР, створюючи в Україні різні гібридні середовища свого впливу. Український народ двічі піднімався на масові протести у 2004 та 2013 роках, відстоюючи суверенітет держави у протистоянні з Росією та вимагаючи прозорих й справедливих політичних відносин, покращення свого соціально-економічного становища. І тут треба наголосити, що прагнення до нормальних економічних умов життєдіяльності властиве кожному народу і є доброю засадою його подальшого розвитку.

Звичайно, завжди потрібні й політичні передумови національного розвитку, але їх уже мали б забезпечувати політичні кола. А що вийшло після другого Майдану: замість очікувань покращення з соціальною і правою справедливістю, – ліберально-цинічна політика тотального зменшення соціальних видатків, збільшення тарифів та зарплат дискредитованих високопосадовців, зменшення робочих місць та ін., що видавалося як проведення реформ.
Такі негативні тенденції, в умовах цинічних інформаційних маніпуляцій, завершились поразкою на виборах постмайданних політичних сил. Але це не була зрада з боку українського народу, а навпаки, зрада політикумом інтересів українського народу. Тобто знову проявилося відставання провідних верств українського суспільства від рівня широкого загалу. І така зла доля, яка, на жаль, супроводжувала Україну впродовж тривалих періодів історії, зараз знову повторилася.

Читайте також: Не просто миру. Якої перемоги над Росією варто прагнути

Прихід до влади у 2019 році нових політичних сил позначив ще більш кризовий період політичного розвитку України. Очевидною вже є навіть поступова втрата суверенітету в різних галузях, бо журналісти вирішують, скільки в уряді та у Верховній Раді є людей Сороса, а скільки людей різних олігархів, як українських так і міжнародних. Україна стає полігоном, де відкрито розігрують різні геополітичні ігри, змагаються різні спецслужби та закулісні гравці. Поглибились загрози здачі державних інтересів у війні з Росією і навіть втрати території життєдіяльності внаслідок продажу іноземцям та різним тіньовим структурам 70 % українських земель.

Але це не безвихідь. В історії України були й складніші часи. І все залежатиме від того, чи зможе сам український народ знову самоорганізуватися соціально й політично та дійсно стати сувереном на своїй землі.

Підписуйся на сторінки UAINFO у Facebook, Twitter і YouTube