Кадр з фільму "Іронія долі, або З легкою парою!", 1975

Радянські фільми на пост-майданному українському телебаченні переживають дивні часи. Одна частина суспільства вітає декомунізацію й українізацію медійного простору, а інша хоче традиційно різати новорічні салати під "Карнавальну ніч" або "Іронію долі". З українських екранів досі можна почути "поллитра вдребезги" і "какая гадость эта ваша заливная рыба".

Ми поцікавилися, чому радянські фільми досі з нами, на котрі з них є попит і що з ними буде далі, у кінокритика Андрія Алфьорова, історика й керівника проєкту "Міський медіаархів" Богдана Шумиловича й медіааналітикині Юлії Крапівіної, пише журналістка Альона Мартинюк для Inspired.

Попит породжує пропозицію. І традицію

Бібліотеки фільмів, відзнятих у радянський період, доволі великі. Але попит мають лише деякі з них. Кінокритик Андрій Алфьоров вважає, що причина у відчутті спокою, близькості й зрозумілості, які дарують пострадянському глядачеві стрічки, на зразок "Діамантової руки", "Любові і голубів" і "Пригод Шурика". 

Телеканали досі купують радянські фільми. Деякі з них мають авторські права на трансляцію й діляться ними одне з одним, тому що показ "теплого", "зрозумілого" кіно − безпрограшна тактика в Новий рік.  

"Коли ми говоримо про радянське кіно, важливо визнавати, що це водночас високоякісний продукт. Славнозвісна "Іронія долі" Ельдара Рязанова за конструкцією дуже нагадує Андерсена та його "Дівчинку з сірниками". Казка для дорослих, які втратили дитяче сприйняття світу, проте все ще чекають дива. І воно з’являється − у звичайному спальному районі Ленінграда. 35–40-річні глядачі переживають ті ж кризи, що й Женя та Надя, відчувають ту ж саму самотність і чекають того ж самого дива. Вони побудували кар’єру, стали успішними й самодостатніми, але чомусь залишилися не те щоб нещасними, проте все ж нещасливими. Кожен мріє, щоб це щастя з’явилось у Новий рік. Це великий дар − зафільмувати дорослу казку настільки переконливо, щоб її так довго дивилися", − коментує Алфьоров. 

Читайте також: Як пережити Новий рік і подолати передсвятковий сум – поради психологині

Недоліки радянської цензури можна перераховувати досить довго, але вона мала й деяку позитивну рису: блокуючи вихід "ідеологічно неправильних" фільмів, відхиляла й невдалі, погано зрежисовані стрічки зі слабким сценарієм. 

Справа не в ідеології, адже ми не оцінюємо "Землю" Олександра Довженка як пропаганду колективізму. Важливість художнього твору − лакмусовий папірець впливу, який він мав на внутрішній світ глядача, краси сценарію, режисури, операторської роботи й акторської гри. На думку кінознавця, ми не дивилися б "Іронію долі" в 2019- ому, якби з 1976 року зняли щось хоча б на половину таке ж успішне. 

Українці потребують стрічку-магію, яка об’єднала б сім’ї перед телеекранами. Однак нам поки що ніде її взяти. Тому "Іронія долі" й "Службовий роман" не втратили своєї актуальності: це універсальні міські історії про середній клас, тогочасних менеджерів й офісних працівників, про їхні маленькі трагедії й маленьке щастя. 

Канали так само намагаються втримати біля екранів літніх людей, які ностальгують за юністю й упевненістю, коли вони отримували зарплату й сподівалися на краще, а не мусили виживати на дві тисячі гривень. Тому продавати спогади найлояльнішій аудиторії − заробіток телебачення. Так званий креативний клас цільовою аудиторією телеканалів бути не може, адже просто не дивиться телевізор.

Рутина й ритуали 

У рязановському фільмі "Гараж" була фраза: "Оплату ночного сторожа проведем как укладку асфальта". З 1979 року, коли стрічка Рязанова тільки вийшла на екрани, не так багато змінилося. У державних установах усе ще пахне радянським духом. Тому підсвідомо українці тягнуться до вже зрозумілого – коментує історик Богдан Шумилович.

Рутинний, повторюваний Новий рік – це частина ритуальності пострадянського простору. Адже вся родина разом: ялинка, феєрверки, виступ президента, знайомий фільм по телевізору, який ніхто вже не дивиться повністю, проте знають напам’ять уривки й основні моменти.  

"Через відклик на напрацьовані патерни, частина глядачів підсіла на серіали, які за своєю суттю мало чим відрізняються від радянських фільмів. Серіал "Свати" досі має хороші рейтинги на "1+1", незважаючи на багаторазові, уже майже сезонні покази. Серіали подібного типу вже стали сучасною заміною радянському кінематографу, до того ж є канали внутрішнього користування від провайдерів й EnterFilm, спрямовані саме на показ старих, "вінтажних" стрічок", – пояснює журналістка Юлія Крапівіна.  

Юлія вважає, що ротація  новорічних радянських фільмів з кожним роком буде все меншою, а в програмних сітках вони будуть з’являтися все рідше. Частково це пов’язано із законом про телебачення і радіомовлення, який прямо забороняє трансляцію фільмів і передач з акторами, які толерують російську агресію в Україні. Телеканали не дуже хочуть сваритися з владою, платити штрафи й створювати собі зайві проблеми, тому, побунтувавши з 2017 на 2018 рік, уже з 2018 на 2019 "Інтер" і "СТБ" значно зменшили присутність радянських стрічок у своїх програмних сітках.

"Голубые огоньки" й українське телебачення 

У культурному вимірі люди "переробляють сирий матеріал реальності на культурні феномени", − вважає Богдан Шумилович. Ідеологічна мета партійних бонз створити нових homo soveticus посприяла виникненню "Голубых огоньков" як об’єднувальної ланки для різношерстних сестер-республік.  

"Радянська влада намагалася виховати культурну, високоосвічену людину, що мала бути на голову вищою за "отуплений" Захід з його ток-шоу, дурними жартами й масними сексистськими сюжетами. Розважального сектору тривалий час просто не існувало в радянській державі, адже з погляду партії він спотворював і розбещував людей. Але перед телевізійниками поставили інше завдання: жодної масової культури − створіть культуру для мас", − розповідає Шумилович. 

Телевізори й мільйони людей перед ними змусили культпросвітників СРСР вигадувати велосипед. Якщо Союзу потрібне новорічне шоу, то там обов’язково мають бути інтерв’ю з ударниками праці: доярками, трактористами й робітниками заводів. 

Читайте також: У новорічну ніч метро і наземний транспорт Києва працюватимуть довше

Потім вирішили про це співати й робити у форматі вільної розмови, що завдало телевізійникам купу клопоту: перелякані радянські громадяни спочатку не насмілювалися багато говорити в ефірі. 

Перший "голубой огонёк" народився в московській кав’ярні, яку партійне керівництво зі скрипом дозволило відкрити в середині 1970-их. Радянські люди, які нічого подібного ніколи не бачили, сприйняли новинку із дитячим захватом. Партія дозволила перенести таку "вечірку" в телеформат, тому спочатку шоу так і називалося: "Телевизионное кафе". Лише згодом воно перекваліфікувалось у відомий формат "Голубого огонька". 

Після Революції Гідності автентика радянського шоу стало менш актуальною для українського глядача. Тому минулого року з’явилася позитивна тенденція "неоогоньочного" новорічного настрою на телебаченні. UA:Культура на новорічний концерт запросив гурти: "The Вйо", "ЦеШо", "Нумер 482", "Bahroma" – UA:Суспільне випустило новорічну програму з Майклом Щуром.

Не можна назвати ці ініціативи мегауспішними, але глядачеві важливо помічати, що вони вже існують. Лише від смаків і вподобань аудиторії залежить, чи протримаються спроби "молодого" телебачення достатньо довго, щоб створити власний український й автентичний новорічний простір.

Можливо, уже цієї новорічної ночі хтось напише сценарій для українського чудо-фільму, що об’єднає Україну від Заходу до Сходу. Але наразі нам усе ще нікуди перемкнути канал з "Іронії долі".

Підписуйся на сторінки UAINFO у Facebook, Twitter і YouTube