15 січня Міністерство освіти та науки України розпочало реєстрацію на сертифікацію вчителів 2020, яка відбувається вже вдруге. Цього року така можливість доступна для 2000 вчителів (у порівнянні із лімітом в 1 000 вчителів минулого року) і передбачає кілька етапів, як от незалежне тестування, самооцінювання власних компетенцій та спостереження освітнього експерта за роботою вчителя, пише Юлія Бараннікова спеціально для УП.Життя

У планах Міністерства з часом замінити атестацію вчителів на сертифікацію. Проте чи є сертифікація таким універсальним та потрібним інструментом?

Часто важливим аргументом за проведення різних форм сертифікації є забезпечення якості вчителювання.

Потенційно сертифікування може не допустити поганого вчителя в клас, відповідно він, своїм викладанням, не завдасть шкоди учню.

Проте не все так однозначно.

Деякі дослідження показують, що такі інструменти як сертифікація та акредитація часто зарегульовують сферу, роблячи її непривабливою для потенційних вчителів.

Це виглядає доволі логічно: адже для того, щоб у людини була мотивація працювати в галузі, де необхідно проходити ряд різних форматів оцінок задля статусу, можливості далі працювати чи мати більшу заробітну плату, винагорода має бути відповідною та мотивуючою.

Читайте також: Вчителі, які вміють мотивувати, зникають, як мамонти – освітянин

А в шкільній освіті часто не так.

Особливо сьогодні, коли освіта конкурує за таланти із рядом інших галузей, які часто більш динамічні чи високооплачувані.

Ініційована вже другий рік поспіль сертифікація наразі є суто добровільною. Проте є намір заміни атестації вчителів сертифікацією. А це знову ж таки викликає питання. Припустимо, атестація не працює, бо її проводять вчителі тієї ж школи, де працює вчитель, і потрібно підготувати ряд документів вже для самого процесу, що обтяжує вчителів додатковою бюрократією.

Але чи означає цe, що потрібно додати інший формат оцінки, начебто трохи кращий по процедурі та вимогах?

Тут варто зазначити, що сертифікація планується кожні три роки.

Проте дослідники говорять, що найбільший досвід вчителі здобувають у перші роки роботи і він кардинально не змінюється у наступні.

Окрім цього, дослідження свідчать, що директори чудово розуміють, які вчителі у їхніх школах хороші, які ні.

Це радше питання, чи варто зрештою довіритися директору та засновникам школи і дати йому/їм можливість бути лідерами та управлінцями процесу, формувати команди та підбирати персонал, бо це лідерство та управління, про яке так багато чуємо.

Натомість у намаганні попередити усі можливі зловживання та апелюючи до якості, державні управлінці не роблять освіту більш привабливою ні для потенційного управлінця школою, ні для вчителя.

Іншим аргументом, який вже часто чуємо в Україні, є те, що це допоможе знайти агентів змін серед вчителів.

Виникає питання, навіщо державі їх шукати? Щоб показати певний процес впровадження реформ? Щоб розповісти історії успіху? 

Можливо. Але чи це першочергове завдання держави в освіті?

Знову ж таки, це швидше завдання директора, професійних спільнот, різних конкурсів, але не держави, бо це дещо нагадує партійних вишкіл.

Зараз сертифікація виглядає ще й як фінансова винагорода.

Проте проблема усіх вчительських винагород чи надбавок в тому, що вони наразі не прив’язані до успішності учнів.

Це власне світова проблема, що ніхто зрештою не несе відповідальність за успішність учня, і немає поки хорошого досвіду, як таку прив’язку зробити, тим більше із національного рівня. 

Це не означає, що вчителі та директори не піклуються про результати своїх учнів. Але в системі освіти ряд незрозумілих стимулів (у нашому випадку, від турботи про кабінети до сертифікацій), які формують певну відповідь на стимули та поведінку.

Зрештою стимул зараз спрямований на вчителів усіх предметів одразу.

Читайте також: Плюс 20% до зарплати вчителя, або Для чого потрібна сертифікація

Деякі дослідження свідчать, що уніфікована система оплати праці веде до нестачі вчителів певних предметів, найчастіше точних наук.

Важливо пам’ятати, що відмінності між вчителями різних предметів мають значення – і це ми бачимо навіть із результатів тестів PISA, які були оприлюднені нещодавно. 

Звичайно, сертифікація існує у багатьох країнах, як от у США, Польщі та ряді інших.

Але дані Організації економічної співпраці та співробітництва показують, що це не дуже допомагає шкільній освіті в цих країнах у довготерміновій перспективі: лише 4% випускників шкіл розглядають професію вчителя як можливу для себе; нестача вчителів продовжується.

Тому не варто наділяти окремі інструменти надважливим значенням чи переоцінювати вплив міністерства на якість та вчителювання.

Саме міністерство впливає на стимули, навіть більше – формує їх. І саме з цим треба працювати глибше.

Можна вітати прийняття закону "Про загальну середню освіту", надання більшої автономії школами чи вчителям, хоч цього, мабуть, ніколи не буде достатньо.

Але залишається питання, чи варто очікувати багато від сертифікації, а тим більше витрачати на неї гроші зараз.

Підписуйся на сторінки UAINFO у Facebook, Twitter і YouTube