"Свой парень не профессия", – учив мене колишній шахтар, потім мій колишній шеф, а нині громадський активіст Олександр Тертичний. У них на шахті в Горлівці так казали. Так от, тепер уже професія, пише для "Тижня" Юрій Макаров

Представницька демократія тому і представницька, що профан не лізе в безпосереднє керування державними справами. Я тебе обрав, бо вірю, що ти розумний і чесний, далі йди працюй. Це так в ідеалі (а ідеал своєю чергою деінде на Заході, та й то не скрізь). А в реальному нашому житті я тебе обираю, бо "більше нема кого" або "краще з гіршого", а потім на другий день починаю тебе зневажати й ненавидіти. Так тривало досі. Нині в українській політиці переміг постмодерн, тож оцінювати і ситуацію, і персоналії доведеться в нових категоріях.

Постмодерн у політиці – це операції із симулякрами, уявними величинами, удаваними сутностями. Навколишня дійсність – сума порожніх сенсів, низка ефектних фоточок і демотиваторів із мережі, безкінечний телевізійний серіал про героїв, яких не існує, у вигаданих ситуаціях із фальшивими почуттями. Реальність – це те, що довкола мене: робота, супермаркет, маршрутка, іпотека, коханець, пенсія, онуки. Решта – картинки, де Кличко перебуває десь в одній теці поруч із Ілоном Маском, імпічмент Трампа – із транзитом Путіна, а війна на Донбасі – із пожежами в Австралії.

Читайте також: Портников: Режим Зеленського – це приречений союз дилетантів і пристосуванців

Україна як даність і як цінність актуалізується переважно на свята, причому Бандера межує з Поплавським. Найсумніше, що цю карикатуру ніяк не усвідомлюють ті, хто виходить на демонстрації за Riffmaster’а, збирає допомогу фронту та їздить на вихідні до Гданська просто так. Вони навіть не уявляють, скільки у відсотках представників того, іншого часу-простору. Припустімо, відсотків сімдесят…

Януковича обрали, бо він "міцний господарник" і не бавиться рушниками, Порошенка – бо він бізнесмен і напевне не крастиме. Припустити, що за Зеленського голосували через те, що "він єврей, тож, певно, розумний" – помилка, це з мотивації попереднього зразка, раціональнішої та легшої для пояснення. Нинішній, постмодерний президент – просто хороший веселий хлопець. Не мудрований. Прикольний. Щирий, під час зустрічі полонених плаче.

Виборець-постмодерніст є профаном за визначенням, але у своїй уяві він є експертом, а справжні носії експертного знання – це здебільшого шахраї, які дурять людям голови. Світ простий, він керується простими правилами, які легко вивчити (от тільки ліньки), і простими людьми, які невідомим чином пробилися у владу. Чи то хабара дали, чи то глобальна змова. Раніше профан казав: "Я людина маленька", і, спираючись на це зізнання, приходили до влади всі гітлери. Нині, розпещений надлишком інформації в мережі та відсутністю КГБ, він каже: "Ви всі му..ки". І підносить того, хто не перевантажує його картину світу.

Читайте також: Письменник: Іще кілька таких тріумфів – і нашу валізу без ручки прийматимуть лише в літак Медведчука

Представники попередніх генерацій були спадковими носіями міфологічної свідомості, так само алогічної, без причиново-наслідкових зв’язків, але принаймні структурованої та, головне, непогано описаної. Теперішній базовий виборець, постмодерний профан, бачить життя інакше. Для нього/неї так само не існує закону, він так само покладається на свою здатність "порєшать", він так само поважає грубу силу й нічого, крім сили. Він не терпить і не бачить складностей, визнаючи лише прості рішення. Хаос у голові в нього яскравий і веселий, проте народжує таких монстрів, яких годі було шукати в його бабусі.

Зеленського лають за легковажність, за відсутність ідеології, за нерозбірливість у людях, за дрібну брехню, за поетапну здачу України тупому "русскому миру", забуваючи, що цей феномен (а він, безумовно, феномен) – адекватне відображення країни, як вона є. Країна живе емоціями та швидкими умовиводами. Наявність усередині її іншої України – глибокої, тяглої, саможертовної, творчої, несподіваної – впорядковує цю ентропію надто повільно, бо сили нерівні.

Я так само, як і він, мрію про чистий рівний асфальт під яскравими ліхтарями, але хоча б розумію, що без правильних пам’ятників і відповідних табличок на честь правильних символічних постатей це Тюїльрі недосяжне у принципі. Він покладається на ефектний кадр, жест, ґеґ, хохму, хіт-конвеєр.

Я не знаю, як переконати постмодерного профана у складності світоустрою. Напевно, треба почати зі школи, але ж профана бісить плата 36 тисяч для міністра освіти. Можливо, із просування справжніх авторитетів, яких хотілося б наслідувати, але для профана вони зарозумні. Тому нещасним… скільком там?.. 15% доведеться: а) терпіти "свого хлопця" і б) періодично, регулярно нагадувати йому про поточний порядок денний у складному реальному всесвіті. У нас, дякувати Богу, є інструменти, а він почує, куди він дінеться.

Підписуйся на сторінки UAINFO у Facebook, Twitter і YouTube