Успіхи українських кінорежисерів на світових кінофестивалях у більшості випадків лишаються без уваги на батьківщині.

Ми б уже мали звикнути. Останніми роками українські стрічки часто беруть участь або ж і виграють на різних престижних кінофестивалях. Усе це відбувається приблизно як на Оскарах – на сцену виходить людина з конвертиком, витягає папірець із назвою переможця, називає ім'я українського режисера/режисерки, він/вона виходить на сцену, забирає статуетку, дякує батькам, колегам і богові за цю честь. Водночас – говорить два слова і про Україну, згадавши про нашу, приміром, війну.

А перед цим відвідувачі фестивалю подивилися стрічку. Навіть якщо вона не виграла – справу однаково зроблено. Публіка із Франції, Мексики, Нідерландів, Китаю, Ірану і ще бозна-звідки побачила історію з України, про тутешніх героїв, стан справ, може навіть зрозуміла, що оте все про "громадянську війну" – якісь побрехеньки. 

Так працює культурна дипломатія. Вона ж – м'яка влада. Вона ж – одна з найнеобхідніших речей для України сьогодні. Бо саме міжнародні досягнення в культурі потроху стирають із нашої країни імідж failed state. Культура – це історії, а що може бути ефективнішим, аби сказати: "Гей, панове, у нас тут не лише Чорнобиль, і на мапі ми пось тут"?

Попри це, до таких досягнень самі українці ставляться переважно без особливого захвату. А то й узагалі агресивно – мовляв, навіщо держава виділяє гроші на цей артгаус, його ми однаково не бачимо. Та й бачити не дуже хочемо, бо то "якась муть, знята для самих себе". 

Медіа, особливо телебачення, висвітлює такі перемоги зазвичай вельми скупо, тому й резонансу не бачимо. Приміром, коли "Плем'я" Мирослава Слабошпицького отримало нагороду Європейської кіноакадемії за найкращий дебют, лише кілька випусків новин дали цю інформацію. Наприкінці, невеличким повідомленням.

А ти часом остання перемога – майже ідеальна. Стрічка "Земля блакитна, ніби апельсин" Ірини Цілик у суботу, 1 лютого, отримала нагороду на фестивалі "Санденс". Це один із найпрестижніших форумів для незалежного кіно, проходить в американському місті Парк-Сіті і названий на честь кіногероя Роберта Редфорда у стрічці "Буч Кессіді та Санденс Кід". 

Документальна стрічка "Земля блакитна, наче апельсин" розповідає про сім'ю – Ганну та її чотирьох дітей. Вони мешкають на Донбасі, у тій зоні, де шостий рік тривають бої. Їхнє життя в описі до стрічки називають сюрреалістичним, а трейлер демонструє, що спасіння в гуморі – не найгірша справа. 

Читайте також: Кіна не буде: на посади влада призначає за принципом негативного добору

Чергова історія про російсько-українську війну – вже плюсик до інформаційного захисту. Другий плюсик – зняла її жінка, спродюсувала теж (Анна Капустіна). А дівчата в кіно часто формують своїм країнам імідж цивілізованих, у яких можна реалізуватися у професіях, які в консервативних місцях лишаються прерогативою чоловіків. 

Далі "Землю блакитну, наче апельсин" покажуть на Берлінале та в одному з найвідоміших музеїв світу – нью-йоркському MOMA.

Ірина Цілик – перша українська режисерка, яка брала участь у "Санденсі". Але це – не перша стрічка. Українсько-американсько-британський "Російський дятел" п'ять років тому отримав Гран-прі як найкращий зарубіжний документальний фільм.

Режисер Чад Ґрасія зафільмував історію про київського художника Федора Александровича, який має свою, доволі екстравагантну теорію по причини аварії на ЧАЕС. На додачу до несподіваної теорії, сам герой є таким, якого вже точно запам'ятаєш на все життя. Після перемоги на фестивалі українська частина знімальної групи гучно засудила в соцмережах українських же журналістів. Мовляв, ті зовсім не звернули увагу на цю подію. 

Одначе тут варто говорити і про іншу проблему – кінематографісти часто зовсім не вміють працювати із пресою, вчасно та правильно інформуючи про свої досягнення. Нерідко відмовляються давати коментарі чи приходити на ефіри, не викладають свої стрічки в мережу до перегляду (за гроші чи без). Тобто роблять усе можливе, аби про них ніхто не знав. І водночас на це скаржаться. Медіа байдужі до фестивального кіно, фестивальне кіно байдуже до медіа. Приречені стосунки.   

Щодо Берлінале, то вітчизняні роботи там відзначали кілька разів. 2017-го у програмі "Generation 14plus" Гран-прі отримав фільм "Школа №3'' Лізи Сміт і Георга Жено. Це історії підлітків із міста Миколаївки, які змушені були тікати від війни. Школярі розповідають про себе самі. "Без Тебе" Нарімана Алієва та "Коли падають дерева" Марисі Нікітюк брали участь у програмах Берлінале. Дві із цих стрічок ви теж не зможете побачити, якщо захочете. А одну – зможете. 

Ну, а найбільше на Берлінале відзначилася Кіра Муратова, одразу кілька її стрічок змагалися у конкурсі, а "Астенічний синдром" отримав "Срібного ведмедя". Муратовій, точніше її фільмам, часом закидають "відсутність українськості", мовляв зняті вони російською, у ролях багато російських акторів, та й сюжети без національної специфіки. Я ж нагадаю, що режисерка мала доволі чітку громадянську позицію щодо війни та російської агресії – вона її засудила ще 2014-го. Цікаво, до речі, що кілька визначних її робіт в Україні заборонені до демонстрації, через участь російських акторів із чорних списків Мінкульту.

Читайте також: Касові збори підтверджують, що народ почав ходити на українські фільми. На черзі – "Екс"

Торік у вересні "Атлантида" Валентина Васяновича стала найкращою стрічкою у програмі "Горизонти" Венеційського кінофестивалю. Дія відбувається у 2025 році, одразу після перемоги України у війні. Територія Донбасу виявляється непридатною до життя, герої ж займаються тим, що шукають та ідентифікують тіла. Фільм ще не виходив в український прокат, але вже можна прогнозувати мінімальні касові збори, в чому не буде жодної зради. Завдання таких робіт – не збирати грандіозні бокс-офіси. Їхні ККД – участь і перемоги на фестивалях, позитивні відгуки професійної спільноти та глядачів. 

Васянович був оператором і продюсером іншого вітчизняного фільму, поки найтитулованішого. Це  – "Плем'я" Слабошпицького, яке отримало одразу три нагороди в Каннах, а за пів року – вже згадану премію Європейської кіноакадемії. Кілька шанованих кіновидань долучили стрічку до своїх списків найкращих. У грудні Rolling Stone опублікував список найвизначніших фільмів десятиліття, "Плем'я" там було на 48-му місці.   

Але, попри такий успіх та визнання, в Україні робота часто отримувала не просто критику, а порції ненависті. В основному за відверті сцени сексу та насильства. Частим було питання: "навіщо таке показувати?". А ще – за "демонстрацію України в негативному ключі", бо, мовляв, режисер показав дитбудинок, у якому кояться страшні речі. А тому іноземці думатимуть, що у нас так на кожному кроці. 

Дозволю собі написати, що це були випади переважно від людей, які дуже приблизно знайомі із фестивальною специфікою. Переважно туди привозять стрічки, так би мовити, невеселі. Автори з різних країн піднімають складні, неприємні питання, показують свої рідні місця далеко не як рай на землі. 

Усе для того, щоб вказати, привернути увагу, показати авторське бачення, невисловлене ніким до того. І нікому не спадає на думку, що Ларс фон Трієр своїми стрічками шкодить іміджеві Данії, а Міхаель Ганеке – Австрії чи Франції. Позиція інша – якщо в цій країні знімають добре кіно, тож це непогана країна.  

Хороший у цьому аспекті приклад росіянина Андрія Звягінцева, фільми якого нещадні до російської дійсності. Але він постійно бере участь у міжнародних фестивалях і номінується на Оскари, приносячи своїй країні багато жирнючих плюсів. Отже, про "паплюження" в контексті кінофорумів уже точно варто забути, зважаючи на абсолютну недоречність таких закидів. 

От ми й дісталися до Сергія Лозниці, який теж доволі неоднозначна фігура для українців. Які його знають, звісно, бо до переліку супервідомих кінематографістів його точно не занесеш. Лозниця довго жив і працював у Росії, та вже давно мешкає в Німеччині, паспорт має український. Із кожним своїм фільмом він потрапляє на якийсь із престижних фестивалів. Його ім'я доволі відоме, і те, що він представляє Україну – велика удача.

Водночас фільми Лозниці часто отримують позитивні відгуки від критиків та кіноманів, але різко негативні – від іншої аудиторії. Глядачі часто звинувачують режисера ледь не в роботі на Кремль, особливо за його стрічку "Майдан". Але загалом нині практично будь-який фільм, який показує українську дійсність без вихолощеності та з відчутною долею скепсису, обов'язково отримує звинувачення в антиукраїнськості. 

Прикметно, до речі, що часто успішний фестивальний фільм в Україні отримує негатив. І навпаки – стрічка, умовно кажучи, патріотична, не має жодних шансів на форумах. Або ще одна проблема – українці не завжди вміють чітко розповісти про себе. До прикладу, найвідоміша кіноробота про Революцію гдності – "Зима у вогні", яку спродюсувала платформа "Нетфлікс" і яка потрапила в оскарівську номінацію в категорії "Найкращий повнометражний документальний фільм". Для іноземців, які взагалі жодного поняття не мали про Євромайдан, стрічка на пальцях розповіла що і як. 

Нині в Україні запрацює Держкіно з іншою головою – Мариною Кудерчук, обрання якої перетворилося на гучний скандал. Значна частина кіноспільноти припускає, а хтось навіть упевнений – авторське, складне, фестивальне кіно перестануть фінансувати. Нове керівництво зробить ставку на комерційні стрічки, цікаві лише внутрішньому ринкові. Культурна ж дипломатія, принаймні в кіно, сходитиме на пси. Поки це – побоювання та припущення. 

Підписуйся на сторінки UAINFO у Facebook, Twitter і YouTube