MENU

Новина в конверті: у вас рак

1197 0

Рак

Ця історія про мою подругу. Їй вдалося приховувати свій діагноз понад п'ять років.

Вона – лікарка. Одна з найкращих гінекологів-ендокринологів у Києві. До неї неможливо потрапити на прийом без попереднього запису. Але й тоді чекати доведеться з місяць. Вона щоденно оглядає жінок на наявність ущільнень у грудях і, як може, переконує їх регулярно перевірятися в гінеколога та мамолога. Вона сама виявила в себе ущільнення і пішла робити мамографію. Звернулася в приватну клініку, щоб не зустрічатися ні з колегами-лікарями, ні зі своїми пацієнтами, пише Анастасія Леухіна у блозі для НВ.

"Я чекала результату мамографії в коридорі о 10-й ранку. До мене вийшла асистентка лікаря і мовчки передала конверт із діагнозом "рак" усередині. Попри те, що я вже й так знала, що зі мною, що я грамотна й поінформована, я ридала, коли відкрила конверт і прочитала діагноз. Кілька хвилин тому лікар побачив пухлину, написав (чи написала) слова "рак грудей" у висновку, але чомусь не спромігся сказати мені про це особисто? Адже тоді навіть кілька слів підтримки стали б для мене опорою. А мовчки передати конверт і залишити пацієнта наодинці з таким страшним діагнозом – це жорстоко.

Об 11:00 у мене починався прийом в іншому кінці міста. Я опанувала себе й поїхала працювати. Але ж на моєму місці могла опинитися інша людина, і вона могла б не витримати такого нервового напруження. Чому все так черство й не по-людськи? Лікарі не хочуть повідомляти погані новини, вони сподіваються, що це за них зробить хтось інший.

Читайте також: Коли розуміння і підтримка – це теж ліки. Досвід онкопацієнтки

Попри те, що я багато разів повідомляла людям про підозру на онкологічні захворювання, впоратися з поганими новинами виявилося складно. Мені було шкода себе й дітей.

Але я живу за планом. План у мене був, і його треба було виконувати. А за планом наприкінці місяця на мене чекала відпустка. Значить, за місяць треба було встигнути з усіма обстеженнями, операцією й першою "хімією".

Коли лікування лише починалося, я погано уявляла, у що воно виллється фінансово. Сумнівалася, чи варто витрачатися на перуку, бо ж не зрозуміло, що потім, і як надовго її вистачить, і чи не ліпше відкласти ці гроші на лікування. Якось приїхав зять, привіз гроші й сказав: "Будь ласка, купи перуку. Із лікуванням ми також дамо собі раду. Тільки дуже тебе прошу – не економ на перуці". Я розплакалась. Тому що турбота й уважність близьких у такі моменти – безцінні. Ми з дочкою відразу купили перуку.

Щоб зміна іміджу була не дуже разючою, я підстриглася ще до операції – змінила стиль. Після першої "хімії" вдягла перуку й вийшла на роботу – так зміни були менш помітні для оточення, адже ні колеги, ні пацієнти не знали, через що я проходжу.

Мій лікар дозволив мені поїхати між "хіміями" на море. Сьогодні покрапалася – а завтра поїхала на море. Перші два дні були дуже складними, але відпустка дозволила трохи перепочити, відійти і від операції, і від "хімії" та повернутися додому з новими силами.

Хіміотерапія тривала три місяці. Я крапалася в п’ятницю, відходила в суботу й неділю, а з понеділка до четверга їздила на роботу приймати пацієнтів у звичному режимі. Я не брала лікарняних, мій графік нічим не відрізнявся від того, який був до хвороби.

Наступним етапом була променева терапія. Від неї я втомлювалася більше, ніж від "хімії", але й тут планування допомагало триматися на плаву. Щодня я з самого ранку я їхала на опромінення, а потім ще й встигала на роботу.

Робота відволікала мене від безглуздих думок. Лежати вдома було б набагато гірше. Зайнятість давала стимул долати напруження та страхи.

Читайте також: Коли рано означає вчасно: про лікування раку з перших вуст

Якось до мене на прийом прийшла пацієнтка, котрій було набагато гірше, ніж мені. Я виявила в неї пізню стадію раку. Жінка сама виховувала трьох дітей, одне дитя мало інвалідність. Я взялася допомагати тій жінці збирати гроші на лікування й відтоді підтримувала її, як могла. Зранку ходила на своє опромінення, а ввечері збирала гроші їй на "хімію". Можливість піклуватися про когось, кому гірше, додавала сил, мотивувала рухатися далі. Та жінка, в якомусь сенсі, врятувала мене, поки я рятувала її.

Минуло п’ять років. Я нервую щоразу, як іду на контрольне МРТ. Якщо болить спина за два місяці до нього, думаю про метастази, якщо після – списую цей дискомфорт на остеохондроз. Страх рецидиву ніколи не відступає.

За всі ці роки я навчилася фокусуватися на найважливішому: бути з сім'єю, дбати про себе, а не тільки про те, щоб більше заробляти, як це було раніше".

Я ділюся цією історією з мамою, яка пройшла схожий шлях. Мама коментує: "А знаєш, чому вона нікому не казала про те, що з нею сталося? Бо людей із таким діагнозом просто списують із рахунків. А це дуже страшно – бути викресленою з життя, поки ти ще жива".

Не викреслюйте себе чи друзів з життя, будьте поруч, та будуйте плани! Життя варте того.

Про те, як пережити погані новини та більше подібних історій з життя людей поруч з нами, ви зможете прочитати в Зовсім не страшній книзі про життя, смерть та все, що поміж ними.

Підписуйся на сторінки UAINFO у FacebookTwitter і YouTube

Анастасія ЛЕУХІНА


Повідомити про помилку - Виділіть орфографічну помилку мишею і натисніть Ctrl + Enter

Сподобався матеріал? Сміливо поділися
ним в соцмережах через ці кнопки

Інші новини по темі



Правила коментування ! »  
Комментарии для сайта Cackle

Новини