MENU

Сміх крізь сльози, або Як гумор допомагав українцям жити

2133 0

Сміх крізь сльози, або Як гумор допомагав українцям жити

Виявляється, 1 квітня – день гумору і сміху – вельми давнє свято, яке відзначають у багатьох країнах світу. А Україні – сам Бог велів…

Гумор може бути геніальний і бездарний. Сміх може вбивати і може рятувати. Комічне і трагічне – поруч, адже це саме людське життя. А ще гумор дуже швидко "псується" – анекдот, так само як і риба, має бути свіжим… І хоча нині, з огляду на обставини, породжені пандемією коронавірусу, начебто й не до сміху, але сміх, гумор усіх спектрів – від брутального анекдоту до тонкої усмішки був і залишається одним із тих дієвих психологічних запобіжників, що дозволяє нам залишатися людьми. Упродовж століть – пісня і сміх були для українців тією силою і стихією, що наснажувала, підтримувала й об’єднувала. Як там у Шевченка: "Грає кобзар, виспівує – аж лихо сміється".

Чи не в кожній архівній слідчо-оперативній справі репресованих українців, починаючи ще з початку 30-х років і майже до останнього, можна прочитати доноси сексотів: "Збиралися разом, співали українські пісні…" Згадується і про "небезпечні" жарти.

Тож ця дата – 1 квітня 2020 року – гарна нагода здійснити невеличкий історичний екскурс, пригадати, над чим колись сміялися українці.

Давні часи: а ви думаєте, чого саме у нас з’явився Гоголь?

За легендою, підвішений за ребро на гаку Байда теж жартував. Хто не пам’ятає – то це ХVІ століття, час, коли чи не вперше постало питання про національну українську мову (поява Пересопницького Євангелія). Жартували українці і за московитів, і за поляків, і за татар. У добу українського бароко носіями українського гумору були мандрівні дяки – спудеї, канцеляристи, бурсацька богема, вихідці з козацького середовища. Вони могли розповісти історію в дусі найчорнішого горору, а могли розвеселити так, що живіт надірвеш. Про це чудово знав Микола Васильович Гоголь і віртуозно використовував у своїй творчості. Та й не лише він один – "Енеїда" Котляревського – теж звідти, до того ж, написана саме тоді, коли живою була пам’ять українців про криваве знищення Катериною ІІ Запорозької Січі. Переходячи з міста в село, з села в місто, мандрівні дяки збирали силу-силенну різноманітних кумедних історій, чуток, небувалець і анекдотів.

Читайте також: У Таїланді за першоквітневі жарти про COVID-19 будуть саджати до в'язниці

Козак Мамай

Цікавий нюанс: гумор в українців був більш демократичним і «легшим» ніж, до прикладу, у росіян. У нас не було культурного дуалізму, ситуації класичного російського "двоєвір’я" – протиставлення «залізного» офіціозу, влади в особі царя-батюшки і церкви – народові. "Бог создал попа, а бес скомороха", – казали росіяни. Перший послуговувався сакральною церковнослов’янською мовою, а другий – "матерною лаею".

Приблизно з другої половини ХVІІІ століття, коли починається "закручування українських гайок" з боку імперської Росії, коли переважна більшість української козацької старшини подалася на службу до російського царя, спокусившись дворянським званнями, титулами і правами, українська мова почала витіснятися на маргінес. Власне там і "осів" український гумор – у середовищі дрібної шляхти, дрібних чиновників, міщан, а також селян – нащадків запорожців.

Анекдоти ХІХ ст.: по нинішніх часах смішно не завжди, а буває – саме воно!

Слово анекдот має грецьке походження – anekdotos означає "невидане, те, що не належить широкому розголосу". Перші анекдоти з’явилися ще в середині VІ століття у Візантії, завдяки праці Прокопія Кесарійського "Таємна історія", присвяченій розвінчанню панегіричних образів імператора Юстиніана і його дружини Феодори. Згодом анекдотами почали називати короткі оповідки про видатних (або й не дуже) історичних особистостей, різноманітні курйозні ситуації. Але, що було смішним тисячу, а то й сто років тому, сьогодні вже таким не видається, а часом потребує досить розлогого наукового коментаря.

Історичні збірки анекдотів

Щоб мати уявлення про те, з чого сміялися українці наприкінці ХІХ століття, варто почитати "Галицько-руські анекдоти", зібрані Володимиром Гнатюком, українським етнографом, фольклористом і мовознавцем. Збірка побачила світ у 1899 році. Ось декілька прикладів: "Вкрав злодій в дворі бугая. Та заніс його до хати, викопав під столом яму, положив там мнясо, та все потроха їв з жінкою та дітьми. От раз вийшов він в поле, лиш синок малий грівсь перед хатою, витуливши живіт. А в хаті собака, Круць, сїв під столом над ямою та нюхає. От приходять на обійстє люде, шукати злодія. От оден приходить до дитини, та штрукає го пальцем в живіт: – Пук! Пук! Наїв ся круп! – Блезес – каже дитина – неплавда, панського бугая. – А де він синку? – В хаті під столом, Клуцеви під хвостом. – От яке мале, кроть єго мать, що наговорило! Каже другий. Вони засоромились і пішли дальше" (1886, записано у Львові)

Читайте таож: Гопак на граблях: історія України має своє почуття гумору

А от ще – і навпаки – нібито для наших часів! "Ішли раз глухий, сліпий, кривий і голий через ліс. Аж каже глухий: "Слухайте, щось трісло!" А сліпий каже: "А дивіть, то розбійники!" На те кривий: "Тікаймо!" А голий: "Бо нас обдеруть!"

А цей анекдот у 1880 році записав Іван Франко: "Ішла баба пєна, впала і заблювала сї; а пси прийшли, лижут, а вона кріз сон лепотит: Ей, Іване, не цілуй так, не цілуй бігме, що чоловікові скажу!"

Ну, українці ХІХ століття сміялися з панів, попів, представників інших народів, але і з себе – також.

Найкоротший анекдот: комунізм, або Від двох років – до розстрілу

Як більшовики ставилися до анекдотів? На початку своєї влади – досить толерантно. В СРСР навіть вийшло декілька збірок анекдотів, остання – в 1928 році. У першому виданні Великої Радянської Енциклопедії (1926-1947) навіть був підрозділ "Политические анекдоты", який у наступних виданнях зник. Більшовики розглядали політичний анекдот як своєрідну зброю з неабияким агітаційним потенціалом, яку варто використовувати в моменти політичних криз і політичної боротьби. Існували анекдоти про Леніна, Троцького, Калініна, Сталіна; анекдоти про голод, колективізацію, розруху і політичні чистки.

Герої політичних анекдотів у СРСР

Чимало анекдотів 20-х років можна прочитати в щоденниках визначних політичних і культурних діячів тієї епохи, зокрема і в "Щоденнику" Сергія Єфремова – визначного українського громадсько-політичного діяча, академіка, віце-президента ВУАН, репресованого радянською владою у 1930 році. Звісно, що подібні нотатки велися таємно, ховалися від чужих очей, адже могли слугувати прямим доказом "контрреволюційної діяльності". Ось лише декілька прикладів:

"Чув сьогодні дотепне порівняння: чим комуністи схожі на редиску? – А тим, мовляв, що зверху червоні, а в середині білі…" (7 травня 1924);

"З Москви чутки стверджують, що тріснула каналізаційна труба в мавзолеї Леніна і залила мавзолей. Ходять з цього приводу вірші: "Угас российский наш Мессия / И благодарная Россия / Под звуки пушек и мортир / Спустила труп его в сортир". (28 березня 1924);

"З новітнього фольклору. Справляють "звіздини" над дівкою – яке ж їй ім’я дати? Пропонують: "Ленініана" – затаскано дуже; "Звєздіна" – якось не подобається; "Октябрина" – також багато вже їх розвелося; "Жовтина" – фе. "Ну, то хай буде "Трибуна". "Так тоді ж на неї всяка сволоч буде лазити!" – обурилася мати" (12 листопада 1924).

Дійшли до нас анекдоти і часів колективізації:

"Зайшов селянин у партком спитати, що це таке, коли в місті хліб є, а на селі немає? Секретар подумав і каже: "Це лівий ухил". Селянин знову питає: "А коли навпаки, – на селі хліб є, а в місті немає?" – "Це небезпечний правий ухил" – "А якщо в селі і в місті немає хліба, ось так, як зараз. Це що означає?" – "Це генеральна лінія ЦК ВКП (б)".

А це досить жорсткий, у дусі часу, анекдот доби Великого терору: "Скажи, яка різниця між чисткою апарату ЦК і абортом?" – "А ти що – знаєш?" – "Звичайно, знаю. При чистці апарату – вичищають колишніх, а при аборті – майбутніх".

"1937. Ніч. Дзвінок у двері. Чоловік іде відчиняти. Повертається і каже дружині: – Не бійся, люба, це лише бандити".

Анекдот про Сталіна: "Захотів Сталін бенкет на цілий світ влаштувати, а грошей на нього пошкодував. Покликав наших спеціалістів і наказав усе організувати. Але ті, як не старалися, але на маленькі кошти нічого не вийшло. Запросив Сталін іноземних спеців. Ті думали-думали, але нічого не придумали. Тоді Сталін покликав одного єврея і запитав його, чи може він влаштувати такий бенкет? Єврей відповідає: "Купіть, Йосифе Віссаріоновичу на 5 копійок кулю та й застрельтеся! Ось тоді і буде бенкет на цілий світ, і вам те нічого не вартуватиме".

За подібний анекдот на початку тридцятих років могли вже арештувати за сумнозвісною 58 статтею – "контрреволюційна діяльність". У 1932 році за анекдот могли дати два роки, в 1935 – три (за анекдоти, що «дискредитували СРСР і ВКП(б)"). За дискредитацію "вождя і партії" – чотири. У 1937 – вісім років виправно-трудових таборів. У 1937 декого засуджували до розстрілу. Але найбільш небезпечно було жартувати в 40-х роках, особливо під час радянсько-німецької війни – тоді розстрілювали з формулюванням: "антирадянська агітація, контрреволюційний анекдот".

Хоча, саме на час війни влада й "реабілітувала" політичний анекдот, який знову став зброєю – тепер вже у боротьбі з нацистами. У кожному третьому інформаційному зведенні ОДПУ-НКВС щодо настроїв населення йдеться й про "анекдотистів" – людей, які розповідали анекдоти. А це анекдоти з конкретної справи 1947 року:

"Одна бабця побачила вперше в житті верблюда й гірко заплакала. Коли її запитали, чого вона плаче, вона відповіла – лишень подивіться, до чого радянська влада коня довела";

"Сталін і Молотов, пролітаючи в літаку над Москвою, побачили біля магазинів чергу за мукою і цукром. Товариш Молотов сказав товаришу Сталіну, що якщо б він скинув з літака мішок муки і цукру людям, то вони б його розцілували з радощів. Тоді пілот сказав, що якби я вас викинув вниз із літака, то народ мене б цілував в усі місця".

Військовий трибунал Кишинівської залізниці судив Поповича Сергія Івановича, який розповів залізничникам сім анекдотів – вони всі є в справі – за статтею 54-10 ч.І Кримінального кодексу УРСР. Вирок – 10 років виправно-трудових таборів. Після смерті Сталіна підтверджених випадків судового переслідування за анекдот немає.

"Тебя за что посадили? – За болтовню. А тебя? – За лень. Услышал анекдот и подумал: завтра сообщу куда следует. А товарищ времени не терял".

Думаєте, дешева нафта "завалила" СРСР? Та ні – сміх!

Золотою добою анекдоту в СРСР можна вважати 70-80 роки ХХ століття. Цьому теж сприяв розвиток ЗМІ – поява в кожній оселі телебачення, політизація життя й уніфікація масової свідомості. При зустрічі, замість вітання казали: "Ти новий анекдот чув? Ось послухай…" Анекдот ставав надійним, а головно зрозумілим каналом комунікації для більшості населення СРСР. Поволі сміх переважував страх. Після смерті Сталіна суспільство зітхнуло з полегшенням, але, тим не менш, ще довго жив анекдот сталінської доби:

"Як поживаєте? – Як картопля: якщо взимку не з’їдять – весною посадять".

За Брежнєва-Андропова "буйним квітом" розквітли анекдоти про Чапаєва і Анку, про Брежнєва, про чукчу, Вовочку, комунізм, виїзд в Ізраїль, та взагалі – єврейські та про вірменське радіо. А ще – про антиалкогольну кампанію, Штірліца, Чорнобиль – буквально все ставало темою для анекдоту, який розуміли і робітники, і селяни, і політичні бонзи, і представники будь-якого з народів, що входили до складу СРСР.

Штірліц був на межі провалу

Чи не останньою порцією "загальнорадянських" анекдотів були анекдоти про Чорнобиль, до того ж, вони були переважно українського "виробництва".

• "Лежать на кладовищі у сусідніх могилах два покійники. Знудьгувались. Злізлися докупи і один запитує другого: – Ти звідки? – Я з Чорнобиля. А ти? – А я з Києва. Ти від чого помер? – Від радіації. – А я від інформації"

• "Основні симптоми променевої хвороби: а. Тяжко вставати ранками. б. Не хочеться працювати. в. Весь час тягне випити".

• "Зажурились українці: ні в кишені, ні в ширінці. Каберне п’ють, криють матом. Ось що значить "мирний атом". А як ще раз наверне – не поможе й каберне".

• "Заходить до лікарняної палати незнайомий чоловік і питає: – Хто вчора здавав аналіз крові? – Я. – А який у вас зріст? – До чого тут зріст, лікарю? – Я не лікар. Я столяр"

• "Запитання: Як визначити рівень радіації? Відповідь: Треба рівень радіації, вказаний у газеті, помножити на тираж цієї газети"

• "Вірменське радіо запитують: – Чи загрожує киянам голод? – Ні, не загрожує, бо їм щодня на вуха вішають лапшу".

• "Новий прапор України: червона, біла і чорні смуги. Червона – колір вина, біла – колір крові, чорна – колір гумору".

Ці анекдоти розповідали люди, які пережили одну з найстрашніших техногенних катастроф світового масштабу – люди, які хворіли, і які помирали від "мирного атома". Але вони ще й знаходили в собі сили сміятися. І ті, хто виживили – не вростання чергу вижили саме тому.

Нинішній час: анекдот з швидкістю Інтернету

Нині для гумору – ідеальні часи. Щоправда, на Росії, за поширення анекдоту можуть і посадити – і таки саджають. Але ж Україна – не Росія? Отож! Литовський філософ і публіцист Леонідас Донскіс у книзі максим «Мала карта досвіду», що побачила світ у 2010 році досить завбачливо написав: "…Політичний гумор нашого часу, який обережно кокетує з владою і силою, одразу ж стає політикою. Це вже не протидія і не карнавал мови… І разом з тим попередження: панове, ви тут не самі. Ми теж жадаємо влади. Діліться нею, або вам кінець".

Після розвалу СРСР анекдоти почали активно використовуватися в PR-технологіях, особливо під час виборчих кампаній. Відбулася комерціалізація і подальша політизація гумору. Але існує й "низовий", народний гумор, якому не потрібні вогні рампи і оплески глядачів. Його лаври – це репости і лайки. Нині нові анекдоти і меми з’являються в соцмережах через лічені хвилини після тієї чи іншої важливої події. Є вже безліч анекдотів і про коронавірус, і про карантин. Ну, ми їх тут наводити не будемо – ви ж самі бачили. Як би там не було, віримо, що зрештою здолаємо і цю напасть.

Запорожці пишуть листа

Згадаймо рєпінських "Запорожців", як вони сміються – хто гомерично регоче, трясучись зі сміху, а хто – тонко по-інтелігентськи всміхається в вус, як-от писар (Яворницький), але шабля в них напохваті. Тож бажаємо всім сміху не того, що розлюднює, а сміху живильного, цілющого, того сміху, "що рани гоїть, що стурбованим душам розвагу приносить, що в наболілі серця нову охоту і нове завзяття вливає", як писав Богдан Лепкий у передмові до "Енеїди" Івана Котляревського.

Підписуйся на сторінки UAINFO у Facebook, Twitter і YouTube

Світлана ШЕВЦОВА


Повідомити про помилку - Виділіть орфографічну помилку мишею і натисніть Ctrl + Enter

Сподобався матеріал? Сміливо поділися
ним в соцмережах через ці кнопки

Інші новини по темі



Правила коментування ! »  
Комментарии для сайта Cackle

Новини