Якось на першому курсі, дорогою до університету, я зробила велике наукове відкриття. Це було щось глобальне та лінгвістичне, якась масштабна всесвітня парадигма, не менше. Й уявіть глибину мого розчарування, коли кілька годин пошуків в інтернеті прояснили – це відкриття вже зробив до мене, якихось років п'ятдесят тому, видатний французький мовознавець Андре Мартіне.

Після цього я неодноразово втрапляла в аналогічні ситуації. Коли здається ось-ось упіймаєш геніальну думку за хвостик – виявляється, хтось уже давно її передумав, описав, запатентував і навіть отримав Нобелівську премію. Втрапляю в такі ситуації й досі, проте вже розумію, це – абсолютно нормально. Знання існують довкола нас, і кожен висмикує їх, коли готовий. Пригадайте, чимало революційних ідей наздоганяли вчених у різних куточках світу майже одночасно. Тому й досі існує стільки суперечностей, хто першим відкрив те чи інше фізичне явище, винайшов прилад або теорію.

Читайте також: Карантин привідкрив одну серйозну проблему: ми переоцінюємо своє онлайнове життя

Позаминулої ночі, засинаючи, я вигадала ідею для хорошого тексту про наші карантинні часи, і назву придумала – "Світ(ло) за вікном". А вранці прокинулася і прочитала чудовий і ясний текст нобелівської лауреатки Ольги Токарчук – "Вікно", у якому вона розпочинає глибоке філософське осмислення нашої нової дійсності з опису того, що бачить у вікні. І робить це як завше майстерно й легко. Мій план було перевершено. Але потім я пригадала, як у дитинстві бабуся садила мене на підвіконня, закутану ковдрами й підіпхану подушками, дивитися у вікно. Певне, й у вас таке бувало. Отже, вікон у світі багато, а значить і текстів про них може бути більше.

Навпроти нашого будинку був інший, такий самий. Вулиця, збудована наприкінці сімдесятих, повторювала одну з головних ідей Союзу – всі повинні бути рівними. І от я виглядала у двір, подібний на сотні мільйонів інших дворів по всій країні. Та ці дев'ятиповерхівки здавалася однаковими лиш у світлі дня. Ввечері, коли у квартирах вмикалося світло, величезна цегляна стіна перетворювалася на ляльковий театр. Силуети великих і маленьких людей плавали в різнокольоровому світлі своїх вікон – зупинялися думати, пили чай, сперечалися, вмикали телевізори чи випускали з балконів цигарковий дим, зачиняли фіранки й засвічували нічники. Щоб добре бачити ту виставу, іноді доводилося вставати навшпиньки й визирати з-за пофарбованих білих поручнів лоджії. Здається, "лоджія" то таке собі слово радянської минувшини. А промовте його інакше – й от вам уже італійська "лоджія" у відкритий амфітеатр спального мікрорайону.

Читайте також: Світ уже не поспішає. Саме час повернутися до усвідомленого буття

У мене, як і у вас, припускаю, збереглися десятки дитячих спогадів із такого пункту спостереження. Силуети батьків, що повертаються додому, несучи щось смачненьке; колючі взимку та м'які влітку зорі; усі відтінки неба на заході; табуни мошви, що летять до сузір'їв, чи лапатий сніг, який падає із невидимого сірого неба; друзі, що бавляться на майданчику в гумових чоботах посеред калюж. І ще сварлива бабуся із першого поверху – із висоти балкону видається невеликою кольоровою цяточкою, що пробирається до своїх квітників.

Діти й старі багато визирають у вікна. Світ, що буває для них завеликий, лагідно згортається до історії в метровому склі. А ми, поспішаючи, забуваємо, що посеред стіни кожного будинку є постійно мінливий сюжет.

Зачинившись у будинку, я помітила, як усе на довше спиняюся біля вікон. От дві горлиці ладнають гніздо й туркотять, висмикують гілочки й носять їх у гніздо, що потроху ховається в пуп'янках аличі. Із сусіднього офісного центру виїздять орендарі, татуйовані гіпстери на його балконах уже не палять електронні цигарки. Чоловік у масці й рукавичках йде повз дівчат, що облизують пальці від цукрової пудри круглого пончика. Сонце по сантиметру підіймається ввиш, поки тиха вулиця бавиться із луною – кроки одного перехожого чутніші тепер за біг десятка школярів у часи відкритих магазинів. І я сумую з тим, що відчинивши двері, ми знову зачинимо вікна.

Підписуйся на сторінки UAINFO у Facebook, Twitter і YouTube