Пандемія брудної мови розпочиналася весело й безтурботно. Майже кожен із нас доклався до її поширення й зараження ближніх

Про це для "Тижня" пише Костянтин Москалець, повідомляє UAINFO.org.

Уживати сленґ упереміш із тим чи тим жаргоном здавалося нам, молодим на той час письменникам і музикантам, особливим шиком. Мистецьке середовище сприймало це як свідомий бунт проти штивної та в багатьох сферах уже застарілої літературної мови, мови офіціозу, мови набундючених комуністичних бонз, приречених – усі відчували це – зникнути завтра назавжди.

Українська літературна мова не була надто привабливою, бо спектр її використання був зумисно звужений. Досить згадати, що на початку 1980-х років у нас, за незначними винятками на зразок косівських "Гуцулів", не було власного українськомовного року, тож доводилося починати його створення з нуля, і кожен робив це на власний розсуд.

Скажімо, Віктор Неборак разом із Віктором Морозовим перекладав тексти пісень Pink Floyd, а я складав свої рок-балади. Надолужували відсутність потрібних формул і мовних форм, із яких складається мозаїка літературного або пісенного твору, за посередництва сленґу, галицького діалекту (досить згадати "Братів Гадюкіних"), а також різноманітних жаргонів; із настанням 1990-х – кримінального й наркоманського жаргону насамперед.

Вкраплення англійських лексем на той час не було значним, натомість – нема чого гріха таїти – використання нецензурної лексики було доволі поширеним. Говорити чистою мовою без згаданих домішок у молодіжних середовищах було непопулярним або й підозрілим занудством.

Читайте також: Я боюся мови майбутнього, коли мова вулиці переможе мову літератури – письменник Курков

Тут варто зробити одне застереження: сленґ, жаргони й мат були виявами винятково усного мовлення й за замовчуванням належали до низової сміхової культури, добре описаної Михайлом Бахтіним. Тих, хто намагався письмово зафіксувати той-таки мат на стінах громадських вбиралень, сприймали як людей із психічними розладами, не надаючи їхній експресії жодного серйозного значення.

Інтернету й соціальних мереж у 1970–1980-х роках ще не існувало. Однак існувала жорстка цензура й пильне редакторське око, які не пропускали неконвенційних мовних форм до простору публікації та громадського мовлення. Якщо ж таким формам таланило – насамперед завдяки самвидавові – прорватися до читача або слухача, їхнє використання супроводжувалося характерним примружуванням авторського ока, фамільярними підморгуваннями й іншими маркерами недозволеної на письмі поведінки.

Наприклад, у ранніх оповіданнях Миколи Рябчука сленґ обов’язково передавався курсивом. Дивіться, мовляв, ось так говорять і мислять мої персонажі – маргінали, гіпі, диваки не від світу цього, – а сам я чудово знаю, що справжня літературна мова зовсім не така.

Коли не знаєш, як висловити думку, можеш матюкнутися або сказати "такоє", і співбесідники із твоєї вікової чи соціальної референтної групи доволі точно зрозуміють твоє послання. Якщо порівняти мову високої поезії чи піднесеної молитви під час сакрального акту літургії із кришталево чистою водою гірських джерел, тоді шедеври кримінального жаргону чи обсценної лексики слід уподібнити стічним водам; зрозуміло, що плутати одне з іншим не варто – ні реально, ні метафорично.

І тут раптом каналізацію прорвало. Завдяки інтернету й насамперед соцмережам потоки брудного мовлення, яке зазвичай залишалося в ефемерному усному стані, потекли усталеними письмовими формами, почали фіксуватися і, як завжди в численному табуні, легко засвоюватися та передаватися. Кожен сам може пригадати, як високо підіймалися його брови, зустрічаючи нехитру лексику із графіті радянських туалетів у дописах поважних, здавалося б, людей на фейсбуці чи твітері, як без кінця пищав заглушувач нецензурних слів у телевізійних інтерв’ю відомих політиків, бізнесменів і, прости Господи, тих, хто вважав себе митцями.

Читайте також: Легковажимо важливим: дбати про мову – це не лише захищати її

Звичайно, зважаючи на їхнє робітничо-селянське походження, або ж сумнівне походження їхнього бізнесу і не менш сумнівне проходження до парламенту, особливих підстав для подиву наче й нема; але за мову, у непереборній любові до якої досі палко присягають усі ці прошарки, таки образливо. Як образливо й через засилля англійських слів, уживаних блогерами та політиками де треба, а ще більше – де не треба. Як образливо й за моторошні фемінітиви, що ніколи не були притаманними українській мові в таких кількостях, як сьогодні, і без яких тепер, наче без медичних масок, жоден редактор не дозволить авторові з’являтися в публічному просторі хоч усного, хоч письмового виступу.

Але хто став причиною запровадження цієї драконівської норми, безмежно далекої від віковічного життя мови? На яких підставах запроваджена поголовна обов’язковість цих роблених мовних покручів? Чи відбулася якась широка дискусія, у результаті якої компетентні філологи дійшли висновку обов’язкового вживання фемінітивів? Утворився консенсус? Марні запитання.

Як марно питати й про те, хто додумався вживати в ролі норми літературної мови дивогляди, які тепер можна почути на кожному українському телеканалі, усі оті "авіатрощі" та "шпиталізації". Як ніколи не довідаємося й тих героїв, яким першим спало на думку калічити дві мови одразу, поєднуючи у словосполученнях на кшталт "PROдуманий ремонт" непоєднуване – кирилицю й латинку.

Хто вважає це дотепним? Чому цим людям так і не пояснили, що означає слово "несмак", а також чому його слід уникати, якщо хочеш, аби тебе поважали, а не зневажали? Зверніться до будь-якого фахового психіатра, і він переконливо пояснить, що читання слів навспак або жонглювання складами й переставляння їх місцями, змішування двох мов в одному слові тощо є виразними симптомами серйозного психічного захворювання, а не дизайнерської чи маркетингової винахідливості.

Живучи серед надміру численних симптомів дедалі розгнузданішої суспільної шизофренії, яку навряд чи хтось збирається лікувати незлим, тихим словом, спробуймо принаймні самі не брати участі в колективному сказі. Спробуймо самі замість мату прикусити язика, а замість чергового безглуздого допису розпусної блогериці на фейсбуці прочитати цього вечора бодай одного вірша дорогого серцю поета. 

Підписуйся на сторінки UAINFO у Facebook, Twitter і YouTube