Взяла Івана Тургенєва з полиці

Про це на своїй сторінці у фейсбуці пише Мирослава Барчук, повідомляє UAINFO.org.

"Правду сказать, я неохотно знакомился с русскими за границей. Я их узнавал даже издали по их походке, покрою платья, а главное, по выражению их лица. Самодовольное и презрительное, часто повелительное, оно вдруг сменялось выражением осторожности и робости... Человек внезапно настораживался весь, глаз беспокойно бегал... "Батюшки мои!  Не смеются ли надо мною", – казалось, говорил этот уторопленный взгляд... Проходило мгновенье – и снова восстановлялось величие физиономии, изредка чередуясь с тупым недоуменьем. Да, я избегал русских..."

Читайте також: Якою є російська людина й на чому "рускій мір" стоїть

Це 1857-й. 164 роки текстові. Цікаво, правда?

Але в ньому ще не все.

У середині дев'яностих я пробувала зрозуміти, чому, скажімо, у міжнародній корпорації, де я працювала в Монреалі, лише мої колеги з колишнього СССР, переважно росіяни й українці, воліли не зближуватися, не ідентифікувати одне одного (хоча прекрасно ідентифікували, звичайно, ще здалеку й навіть ззаду, за зачіскою, манерою триматися, жестами), не групуватись у "земляцтва", як це робили німці або корейці, або французи.

Читайте також: Цинізм і дух пустелі – два стовпи "руского міра"

Мені здається, що крім іншого, це також пов'язано з тим, що люди, які недавно вийшли із СССР, у новому світі неохоче зустрічали свідків своєї історії, пережитого й залишеного в минулому, правди про своє колишнє життя, свідків, які ніби заважали занулити той старий досвід або вірити в міф про старе життя. Такий своєрідний спосіб стирання пам'яті.

І навпаки, росіяни, які виїхали давно та змінили ідентичність, російську мову на англійську або французьку, дуже прихильно й із інтересом спілкувались зі "свіжими", ніби перебуваючи вже на безпечній відстані від минулого.

Підписуйся на сторінки UAINFO у Facebook, Twitter і YouTube