Oleksandr Makhov був одночасно ветераном, переселенцем та журналістом. У нього було надзвичайне почуття гумору. Такі здаються безсмертними. Але, на жаль, це не так.

З Саші можна було гнати цілодобово, отримувати жарти у відповідь і завжди посміхатися. Він був одним з тих, кого я дуже люблю – людей з почуттям самоіронії, які не сприймають себе надто серйозно.

Так згадує загиблого на війні журналіста Олександра Махова засновникк Благодійного фонду "Повернись живим" Віталій Дейнега, інформує UAINFO.org.  

Саша був одним з кращих воєнкорів. І коли пішов на дембель, повернувся на війну вже як журналіст. Він навчав інших знімати війну, не даючи ворогу зайвої інформації. Допомагав іншим ставати профі у цій непростій професії.

А ще він був волонтером Повернись живим і писав та знімав для фонду. Він був одним з вдячних ветеранів, які хотіли віддячити нам за те, що ми робили і робим. З тих, хто відповідає на добро добром, навіть коли ти йому вже не потрібен. А ще він зробив татушку з нашою ілюстрацією слова «Покемон» (сленгова назва кулемету, з яким він воював). Це було дуже мило і зворушливо. Я через це навіть не сильно з нього гнав через ого місце роботи, задовбував здебільшого його колег.

В лютому він без вагань залишив камеру і мікрофон та пішов воювати. Я на нього сердився, бо на інфо фронті він був би ефективнішим та потрібнішим. Але вибір було зроблено і інстинкт воїна взяв своє. Ми переписувались, нехай і небагато. Я не хотів віднімати у нього дорогоцінний час на відпочинок. Був впевнений що такі не гинуть. Що така кількість оптимізму та життя завжди перемагає. Та це магічне мислення допомагає зберігати психіку, але не має спільного з реальністю.

Саша загинув. Я набрав спільних друзів, щоб переконатись що це не помилка. Не знаю деталей. Але його тіло ідентифіковане, в тому числі, по татуюванням. Можливо по тому самому «Покемону», через якого я стільки посміхався. Схоже що загинув миттєво, а значить нічого не відчув і не усвідомив. Просто його життя обірвалось, сюжет раптово закінчився, світло згасло. Без мук та болю і це вже трохи тішить.

Саша був дуже про радість та усмішки. В ньому було багато доброго і войовничого водночас. Не думаю що він хотів би щоб ми плакали. Думаю що хотів би щоб ми боролись далі. За Україну. За кожного нашого солдата. За його рідний Луганськ.

Нехай цей пост не сіє у вас відчаю і не провалює в яму. Нехай він надихне робити більше. Кожен на своєму місці: в окопі, на роботі, будь де. Наближайте перемогу в любий спосіб. Ви завжди можете більше. І Саша завжди міг. Просто на цей раз він досягнув максимуму і пішов.

Я завжди буду пишатись тим, що мав честь створювати разом. Якщо після смерті щось є – то ми обовʼязково побачимось. Буду гнати з того, що за життя ти працював на каналі Ріната і через це в раю тобі дали гірший номер. А ти будеш показувати «Покемона» і казати, що це індульгенція. І ми будемо багато сміятись.

Я обіцяю не плакати. Хоч це дуже важко. Я буду згадувати тебе з посмішкою. І робитиму все, що зможу, щоб колись ми звільнили Луганськ і на твою честь там назвали якусь хорошу вулицю.

Ти був справжнім. В тобі не було фальші та пафосу. До своєї останньої миті ти лишався собою. Я завжди пишатисмусь тим що тебе знав.

Добраніч

Підписуйся на сторінки UAINFO у Facebook, Twitter і YouTube