Зачистка українського календаря від колоніальної спадщини й надання святам та датам нових, правильних, притаманних Україні смислів потрапляє в пастку вихідного дня

16 лютого цього року відразу кілька критично налаштованих до влади українських політиків згадали всує День Єднання. Це не просто ініційована політичним керівництвом країни акція, мета якої - консолідувати українців на фоні, як тоді вважалося, викликів гібридної війни. День Єднання внормований спеціальним Указом за № 53/2022. А отже, за всіма формальними ознаками є чимось на кшталт державного свята. Для його відзначення в центрі й на місцях задіяли адміністративний ресурс — у кращих чи, краще сказати, гірших радянських традиціях. За тиждень українці консолідувалися й без спеціального Указу: в чергах біля військкоматів та осередків Територіальної оборони, пише у своєму блозі Андрій Кокотюха, інформує UAINFO.org.

Критики радянських методичок мають рацію доти, доки раціоналізму й здоровому глузду не протиставлять офіційний державний вихідний день. Якби рік тому 16 лютого оголосили не лише новим святом, а й новим вихідним, воно б попри старання критиків та їхні змагання в сарказмі й дотепності почало обростати святковими традиціями. Мені, все доросле життя самозайнятій особі, вихідні не потрібні в такій кількості й навіть часом заважають. А останній рік про вихідні взагалі дивно чути. Хоча згоден, дні для відпочинку й перезарядки батарейок потрібні, вони є і в цивілізованих, і в авторитарних країнах. Проте вихідні прямо асоціюються зі святами й проектуються на свята. І ніколи не навпаки.

Читайте також: "Гендерні" свята в школі: що робити батькам, які не підтримують ідею "статевих" святкувань 

Тому проблему 8 березня, яку нарешті захотіла вирішувати українська влада, доведеться вирішувати лише в єдиний спосіб: перенести вихідний день із цього дня на інший. Нібито нічого складного. Авторитарні керівники міняли, міняють та мінятимуть календарі, дати, цифри й смисли там, так і тоді, де, як і коли їм заманеться. Країни хай слабких, але ж — демократій повинні діяти інакше.

Через те 13 лютого у Верховній Раді група депутатів зареєструвала законопроект № 9009, яким пропонують змінити державні свята. Мета — усунути спадщину колоніального минулого в культурному житті та побуті та покінчити з нав’язаними традиціями минулої спадщини. І цим самим українцям пропонується акція небаченої раніше щедрості: замість одного (!) вихідного дня 8 березня дати відразу два: 25 лютого, бо день народження Лесі Українки, і 9 березня — бо день народження Тараса Шевченка.

Як трошки причетного до літератури мене теоретично має потішити введення державних вихідних саме в літературний контекст. Заважає радіти одне але: позбавляючись колоніального минулого й радянської спадщини, ініціатори змін у календарі все одно лишають радянські вуха й хвости. Бо наскрізь фальшивий, штучно створений радянською владою в 1966 році так званий Міжнародний жіночий день знецінив, позбавив первісного змісту День боротьби за права жінок. І зробив цей процес легітимним у свідомості мільйонів завдяки червоному дню календаря — державному вихідному.

Тому зачистка українського календаря від колоніальної спадщини й надання святам та датам нових, правильних, притаманних Україні смислів потрапляє в пастку вихідного дня. Адже насправді важить він, а не сенс події, про яку нагадує і яка святкується. Саме святкується, а не відзначається. Тут доречно нагадати: 23 лютого в СРСР було так званим Днем радянської армії. Його урочисто відзначали, як 10 листопада — День радянської міліції. ЗМІ публікували пафосні передовиці. По телевізору ввечері показували тематичні фільми. У школах та трудових колективах неодмінно вітали чоловіків. Проте, на відміну від 8 березня, згадані дні не були вихідними. А отже — святковими в буквальному сенсі. Тому в незалежній Україні віджили себе досить швидко. Хіба що 23 лютого працювало локально, на холостому ходу, бо деякі жінки за звичкою вітали чоловіків із так званим чоловічим днем — готуючи їх до жіночого.

8 березня як державне свято важко викорінити зі свідомості великої частини українців ще й тому, що в календарі воно єдине крім Нового року — світське. Без політичного чи релігійного забарвлення, соціально-побутове. Для багатьох — узагалі родинне, зі сформованими традиціями привітати маму-доньку-сестру-бабусю-тітку, зібратися за столом і говорити про що завгодно, окрім справжньої суті: гендерної рівності, порушення прав жінок, боротьби з дискримінацією й насильством тощо. 7 листопада, день Жовтневої революції, благополучно забули саме через негативний, найперше політичний та світоглядний бекграунд. Тому й не сумують за подвійними вихідними. З 8 березня такий номер не пройде.

Читайте також: Декомунізація 8 березня. Рівність – традиційна цінність

Ось чому ініціатори згаданого законопроекту вирішили перехитрити самих водночас самих себе і українське суспільство. Відмовляємося від так званого жіночого дня радянського зразка, забираємо вихідний — і водночас запроваджуємо жіночий день в його українській версії з перенесеним вихідним. День української жінки замість Міжнародного жіночого дня. З тим самим джентльменським набором тюльпани + шампанське + парфуми + тортик. Пафосними текстами, промовами, тостами. Даруйте, але, як і з нагоди 8 березня, все це заради колективної випивки й завершиться похмурим ранком. Незалежно від того, війна чи мир за вікном.

Політик Володимир Ар`єв назвав таку ініціативу заміною одного сексистського свята на інше. Він має рацію хоча б тому, до День української жінки не врівноважений Днем українського чоловіка, який так і проситься до дня народження Кобзаря. Сарказм сарказмом, проте явно проглядається намір поміняти все, не міняючи нічого по суті. Не переглянути, не переосмислити суть 8 березня, а лише перенести вихідний зі збереженням формату такого собі дня дівчаток.

Звісно, законопроект може стати законом. Адже і Ватутіна нарешті зняли з постаменту, хоча дотепер політичної волі не було. Добре, що за кілька років буденний восьмий день весни вже не буде асоціюватися з радянським спадком. Погано, що замість нових смислів українцям пропонуються лише нові вихідні.