Люди, які перенесли інсульт, часто стикаються з тривалими проблемами в роботі верхніх кінцівок. Традиційно вважалося, що атрофується лише та рука, яка безпосередньо постраждала від ураження протилежної півкулі мозку.

Проте нове дослідження, результати якого опубліковані в журналі JAMA Neurology, вказує на складнішу динаміку: обидві руки зазнають негативного впливу одночасно. Навіть та кінцівка, що вважається «здоровою», може працювати втричі повільніше, ніж у людей без травм мозку, що робить щоденні завдання — від одягання до приготування їжі — виснажливими та складними, інформує UAINFO.org з посиланням на NV.

Нейробіологи з Університету штату Пенсильванія з’ясували, що пошкодження однієї півкулі впливає на все тіло, оскільки обидві частини мозку беруть участь у керуванні рухами обох рук. Багато пацієнтів страждають від зниження сили, уповільнення реакцій та погіршення координації навіть у менш ураженій кінцівці. Це створює замкнене коло: через незграбність рухів люди починають уникати активності, що призводить до подальшої втрати функціональності.

У клінічному дослідженні взяли участь понад 50 пацієнтів із хронічними наслідками інсульту, які майже повністю залежали від своєї функціональної руки в побуті. Учасників розділили на дві групи: одна фокусувалася на терапії найбільш ураженої кінцівки, а інша — на тренуванні менш ураженої. Протягом п’яти тижнів пацієнти виконували складні цілеспрямовані вправи, зокрема завдання у віртуальній реальності для покращення відчуття ритму та точності рухів.

Результати виявилися приголомшливими. Група, яка тренувала менш уражену руку, почала виконувати повсякденні завдання — наприклад, підняття чашки чи маніпуляції з дрібними предметами — значно швидше та ефективніше за тих, хто займався класичною реабілітацією. Що важливо, ці поліпшення зберігалися протягом шести місяців після завершення курсу. Науковці пояснюють це «ефектом практики»: коли рука працює краще, людина частіше використовує її в житті, що природним чином закріплює успіх.

Керівники проєкту Кендіс Маенца та Роберт Сайнбург наголошують, що для багатьох пацієнтів повне відновлення паралізованої кінцівки залишається недосяжним. У таких випадках зміцнення того, що «залишилося», може стати ключем до повернення незалежності. Наступні етапи досліджень будуть присвячені пошуку оптимального балансу між стандартною терапією та новим методом, щоб забезпечити пацієнтам максимально комфортне життя навіть через роки після хвороби.