У списку я фігурую як «керівник ВМГО «Дебатна Академія», однак я ніколи не був саме керівником цієї поважної організації. Так, з 2007 по 2009 роки я був керівником Кіровоградського регіонального відділення, у 2009-му – речником. Однак аж ніяк не керівником.Можливо ця організація є тим, кого називають «грантожером»? Зовсім ні. Вона існує у більшій мірі за рахунок місцевих джерел фінансування. Її керівництво працює виключно на волонтерських засадах і принципово не має жодних гонорарів.

Можливо тому, що я пишу статті, які не подобаються владі? Але ж це не список блогерів чи журналістів.

Можливо тому, що бував за кордоном? Але список тих, хто був частіше і у більшій кількості країн – у тисячі, а може, і в сотні тисяч раз більший…

Можливо тому, що я – за Євроінтеграцію? Але ж це ніби була політика самої ПаРтії… тоді сюди варто було би додати всіх чиновників і членів партії влади…

Але якщо поєднати всі зазначені компоненти?...

Новина про рішення уряду зупинити підготовку до підписання Угоди застала мене в дорозі до Вільнюса. В цей час я саме брав участь у автопробігу «Я – за Україну в Європі!», організованому ГО «Вся Україна». Першим бажанням було розвертатись і їхати назад до Києва – на Майдан. Але, коли емоції вгамувались, вирішили продовжити дорогу, адже значення нашої акції лише зростало.

І от ми у Вільнюсі. На площі розгорнули «Українське містечко». На сцені демонструється ролик про становлення ЄС та Україну в Європі. З вітальним словом виступає посол України в Литві Валерій Жовтенко. Ми чекаємо на прес-брифінг, у якому мали взяти участь згаданий посол, мер Вільнюса і голова «Всієї України», але за хвилину до початку посол заходить до журналістів, щоб перепросити і попрощатись. Все, що він встигає нам сказати – «Курс на євроінтеграцію незмінний. Повірте, все буде добре!».

І хочеться вірити. Але його несподівана зайнятість породжує сумніви. Початок брифінгу ці сумніви примножує, адже за стіл сідає лише організатор заходу - Ярослав Погарський. Мер Вільнюса також відсутній…

Пан Ярослав «віддувався» за всіх: «Я оптиміст. Я, не зважаючи ні на що, вірю в те, що угода буде підписана 29-го листопада. У нас ще є час. Уряд Азарова не має повноважень вирішувати питання зовнішньої політики, а отже, доки ми не почули офіційної позиції президента, ми не можемо робити чітких висновків… І що б не надумала собі українська влада, наш народ вже давно ухвалив для себе рішення про курс на євроінтеграцію».

І дійсно, підписання угоди у Вільнюсі було би більш ніж символічним. Ще 650 років тому спільна перемога литовців та українців у битві на Синіх Водах задовго до «Куликовської битви» підірвала могутність Золотої Орди та поклала початок звільненню східної Європи від монголо-татарського іга.

Відбулось те, у що розум відмовлявся вірити. Янукович нічого не підписав у Вільнюсі, однак наштампував різноманітних угод у Москві. Наша країна так і не зблизилась з країнами Євросоюзу, які у нас прийнято вважати цивілізованим світом, однак кинулась в обійми дикої «Ерефії». Немає віри, що Угоду підпишуть у березні, однак десь у глибині душі все ще жевріє надія…

Цього разу західний світ програв. Непідписання угоди про Асоціацію – це поразка і України, і Литви, і усієї Євроспільноти. Заяви української влади про якісь позитиви від цього провалу у зовнішній політиці держави – лише бажання зробити «гарну міну при поганій грі»…

Однак ми програли лише бій. Війна ж триває. І нам необхідно задуматись над тим, якою має бути наша подальша стратегія, тактика, і яким чином оновити «арсенал».

Надія є? Впевнений, що є. Однак для перемоги, схоже на те, що нашій державі спершу доведеться вирішувати кадрові і структурні проблеми. Банальною заміною прізвищ і обличь тут не обійтись.

Україна потребує системних змін.