«Коли я був зовсіммаленьким хлопчиком, то сперечався зАдамом Міхніком та іншими польськимиколегами, як треба ставитися до ситуаціїв колишньому Радянському Союзі. 

Міхнік був великиментузіастом змін, приїздив до Москви ізустрічався з різними прорабамиперебудови. А мені видавалося, хоча цене було дуже романтичним, що не можназмінити того, що все одно розвалиться.І треба думати не про те, які в майжепомерлому організмі відбуваютьсяпроцеси і приречені на невдачу зміни,а про те, що ж робити після розвалусоціалізму.  І це був величезнийвиклик. Міхнікові доводилося переконуватинавіть представників польськоїдипломатії, як їм слід буде поводитисяв нових реаліях», - пишет Виталий Портниковв публикации, ссылку на которую онразместил на своей странице в Facebook.

«Зараз ми переживаємодежавю. Я ніколи не думав, що всевідбуватиметься так стрімко, але ми вжена порозі нової ситуації, краху системи,що склалася після 1991 року. Тоді країни,що звільнилися від комунізму, мали вибір– або брати участь у змінах і демократизуватисуспільство, проводячи болісні реформи,або споживати те, що залишилося відавторитарного режиму, вважаючи, що цеі є економіка. Коли тривають серйозніекономічні реформи, релікти старогорежиму стають баластом, як це відбувалося,скажімо, з важкою промисловістю Польщіта країн Балтії. Ми досі живемо, точніше,доживаємо, як і сусідні Білорусь таРосія, на оцьому спадку, але йогоекономічна витривалість є кінцевою.Тяжко сказати, чи це буде 21 рік, чи 25років, але очевидно, що ми живемо в умовахсистеми, яка самозруйнується, хочутьцього українці чи ні.

Українська  державамайже нічого не виробляє, її економіказалежить від торгівлі й корупції, якафактично базується на тому, що олігархиі пов’язане з ними чиновництво споживаютьоцю спадщину, рештками ділячись ізнаселенням. Потім надходить момент,коли це стає неефективним і простобракне грошей, аби прогодувати всіх.Україна не є першою чи останньою, хтозазнаватиме отаких змін. Вочевидь,хотілося б, аби відбулася внутрішнямодернізація, яка полегшила б ці болісніпроцеси. Але боюся, що і Україна, і Росіяцей шанс втратили. В України він з’явивсяпісля Помаранчевої революції 2004 року,а в Росії був пов’язаний з високимицінами на енергоносії, що даваломожливість проводити складні реформи.Цього також не зробили білоруси, котрімогли скористатись із шансу економічногоспонсорування з боку Росії. 

Фактично ми перебуваємов ситуації, коли так чи інакше нампотрібне бодай розуміння випробувань,які доведеться пережити українськомусуспільству. Зміни, які почнуться післятого, як можливості наявної системиуправління вичерпаються, можуть бутизначно боліснішими і карколомнішими,ніж зміни, що відбулися 1991 року. Українськесуспільство з пасивного спостерігачаісторичного процесу перетвориться набезпосереднього учасника. І не требайого ідеалізувати, коли воно опинитьсяна вулиці без грошей і можливості себеутримати. Не думаю, що це буде приємназустріч. 

Українці зараз є націєюфактично без політичних поглядів – усінаші політичні симпатії пов’язані абоз обіцянками, або з особистостями. Тіж, хто називає себе «правими партіями»,є звичайнісінькими радикальнимипопулістами. У нас нема навіть лівогополітичного проекту – ті, хто видаєсебе за лівих політичних діячів, такожє популістами, просто вони свої обіцянкироб­лять не в національній площині,а в грошовій. І не знати, чи з’являтьсятакі політики, як Лешек Бальцерович чиЯцек Куронь, бо суспільство досі потребуєне реальних економічних реформи чизахисту соціальних прав. Воно прагнедомовленості з господарем. А це принциповоінше», - пишет Виталий Портников.