Євромайдан уже четвертий тиждень приковує до себе увагу не лише українців, а й усього світу. Революційна ситуація очевидна — низи не хочуть, а верхи не можуть. Для того щоб змінити владу законним шляхом, потрібні відповідні механізми, які можуть бути в руках або Президента, або Верховної Ради, або Конституційного Суду, які досі перебувають під тотальним впливом з боку чинної влади. «Круглий стіл» за участю чотирьох президентів закінчився з боку влади черговою спробою застосування силового сценарію для розгону Майдану, після якого опозиція відмовилася від будь–яких торгів до виконання їхніх вимог. Виходить замкнене коло, і питання «що робити?» зависає в морозяному повітрі над засніженим Майданом.
Спробувати спрогнозувати подальший розвиток ситуації ми попросили відомого філософа і дисидента, учасника ініціативної групи «1 грудня», професора Мирослава Мариновича
— Пане Мирославе, за неповних чверть століття Україна переживає вже третю революцію, після студентської Революції на граніті 1990 року та Помаранчевої революції 2004–го. Яке Ваше ставлення до нинішніх подій?
— З журбою радість обнялась. Але на першому місці — радість. Тому що знову в історії України — епохальна подія. І цього разу, на відміну від 2004 року, народилося нове покоління, яке має свій голос і яке продовжує традицію покоління студентів, що голодували на граніті. І це сповнює мене величезною надією. Але мене тривожить одне: чи дадуть цьому поколінню сформуватися? Чи виживе воно взагалі?
— Щось може завадити?
— Для мене надзвичайно важливим є чинник Росії. Якби ми мали лише українську ситуацію, я був би абсолютним оптимістом. Ми дамо собі раду зі своїми проблемами. А от російський чинник дуже небезпечний. У Путіна ситуація ва–банку: або він поверне собі Україну зараз, або ніколи. І він це дуже добре розуміє. І 30–те число показало, що він готовий на будь–які жорстокості, щоб повернути ситуацію так, щоб тут домінувала груба сила і щоб зробити в історії України черговий раз те, на що Росія такий мастак: дати підрости новому поколінню, новій спроможності українців бути собою, а потім це все стесати. І забезпечити на кілька десятків років собі спокій.
— Який вихід із ситуації? Що слід робити?
— Я, швидше, знаю, що не слід робити. У жодному разі не слід піддаватися на провокації силового варіанта. Треба, щоб і демонстранти собі це категорично заборонили. Для мене дуже знаковою була поява біля адміністрації Президента Дмитра Корчинського. Його поява — це завжди рука Москви. Я завжди це прочитував, і жодного разу ще не помилився, скільки б він не брав участі в українських справах. Це професійний провокатор і професійний зрадник. У нього дуже показова українська зовнішність, і він уміє говорити так, що зачіпає таємні струни в душі українця. Але це велика небезпека. Цей шлях треба категорично заборонити.
— У цьому ж контексті часто лунає й ім’я Віктора Медведчука. Наскільки він серйозна фігура в нинішніх політичних розкладах?
— Це дуже небезпечна і серйозна сила. На мою думку, це є прямий ворог України, який зраджує українські інтереси вже давно.
— Але багато хто в інтернеті відверто сміється з нього, вважає політичним трупом?
— Не треба поспішати з висновками. Я колись, після Помаранчевої революції, політичним трупом назвав Януковича. А він знову з’явився. Медведчук — це тонкий і цинічний провідник російських інтересів. Його не можна ігнорувати. У нього є російські гроші і російська підтримка. І за певних обставин він може моментально перетворитися на фігуру, яка буде рятівною для олігархів, великих бізнесменів і «червоних» директорів. З нього підсміюються ті, хто має європейське мислення, але так думає не вся Україна.
— Після появи Майдану всі очікували своєрідного бліцкриґу. Нині ситуація перейшла у хронічне протистояння. Ваш прогноз, як розвиватиметься ситуація далі?
— Сьогодні ситуацію в Україні визначають три сили. Нове покоління, яке з’явилося, має креативність, має молодечий запал, але ще не має досвіду. Опозиція мала досвід, але не мала креативності, не мала запалу, не мала візії майбутнього, хоча Майдан починає її трохи змінювати. Влада фактично не має нічого, крім упертості й тупого бажання зберегти свої позиції, своє майбутнє. Як сказав один «регіонал», «власть отдать мы не можем, потому что нас просто прибьют». У такій ситуації важко щось спрогнозувати, оскільки кожен актор може зіграти свою незалежну роль.
— Скільки можна чекати вирішення ситуації?
— Знаєте, з давньокиївських часів бабусі переказували дітям формулу Дванадцятиголового Змія. У нiй iдеться про те, що ви будете боротися зі злом не один раз. Ви будете стинати голови, а ті голови будуть відростати і відроджуватися. І для того щоб подолати Змія, треба йти не тим стандартним і типовим шляхом, бо він не успішний. Вам треба знайти дуб, а під ним — скриню, а в скрині — зайця, а в зайці — качку, а в качці — яйце, а в ньому — голку, яку треба переламати. Це є інтелектуальне і духовне завдання для України. Поки що я бачу, як ми стинаємо голови в надії, що ось–ось ми подолаємо Змія… Але минає час — і Змій відроджується. А де та скриня — ми ще не знаємо. Тому, якщо щось не вдається, для мене це заклик до думання: як прочитати цю формулу на новий лад, як розкодувати її і яку голку треба зламати, щоб здолати Змія?
— А як ви ставитеся до пропозицій, які іноді зринають, щодо своєрідної амністії владі хоча б на деякий час, щоб не допустити силового сценарію?
— Якби не було «помаранчевої» дуже невдалої амністії, коли взагалі до відповідальності нікого не притягали, то я сказав би: так, я є прихильником розумного вирішення. Я не вважаю, що наймудрішим у цій ситуації є заганяти Януковича і його братію в глухий кут. Коли собаку заганяють у глухий кут, вона починає гарчати. Інша річ, що влада сама не дає сигналу, якого компромісу вона хоче. Вона діє за принципом диктатора: робить вигляд, що всесильна і що вона — навіки. У цьому складність, бо тут лишається єдиний варіант типових переворотів iз використанням насильства, чого я не хочу. Це — не тільки кров, це ще й громадянська війна.
— Але багато хто, не бачачи виходу, наполягає на варіанті рішучих дій.
— Ситуація мусить визріти. Я шукав би способи дії від супротивного. Наприклад, ми чітко бачимо, що влада штовхає нас на варіант силового протистояння, блокування, захоплення адмінбудівель. Але поставте собі запитання: ось ми зібрали мільйон людей, можемо робити в Києві, що хочемо, захопили всі будівлі. Хіба ми цим паралізували роботу уряду і Президента? Нічого подібного. Вони збираються собі в якомусь Сєвєродонецьку і там приймають рішення про надзвичайний стан. У разі, якщо вони не можуть цього досягти, спрацьовує російський варіант — і Україна ділиться. Ми не можемо не прораховувати наслідків своїх дій. Відсутність такого розрахунку мене дуже тривожить. Коли я раджу діяти від супротивного, то повинен думати приблизно так: ага, влада мене штовхає туди. А куди я ще можу піти, щоб не піти туди, куди мене штовхає влада і провокатори?
— Але яка з цих трьох сил, про які ви згадували, може найбільше вплинути на ситуацію?
— Я дуже розраховую на те, що студентство, громадянське суспільство відновить свою креативність. На початку Майдану мені дуже подобався цей молодечий рух. Він завоював серця людей. А те, що вони не змогли сформулювати суто політичних вимог… Ну, вибачте, а що, на початку опозиція їх сформулювала? Хіба позиція: «Ми поставимо на голосування недовіру уряду» — це серйозне політичне рішення? Чи пізніший план: «Якщо Верховна Рада не проголосує — ми будемо домагатися, щоб Президент своїм указом змінив уряд» — хіба це серйозна політична вимога? Я очікую від цієї політичної сили набагато чіткіших вимог з урахуванням усіх обставин. Ми вже не можемо бавитися в ті опозиційні ігри, як було це досі. Тут треба шукати більш творчі підходи. Мені зараз дуже бракує В’ячеслава Чорновола з його політичним талантом. Це був блискучий самородок, який знаходив політичні рішення моментально.
— Наскільки ефективним є варіант залучення третьої сили до виходу із ситуації і хто може бути цією третьою силою?
— Третя сила ефективна тоді, коли обидві сторони грають за одними правилами. Тоді можна домовлятися. Ми ж з боку влади маємо справу з силою, яка грає правилами, а не грає за правилами. Де гарантія, що ми домовимося, підемо на компроміс, а цей компроміс не буде використаний проти нас зі злою волею? Я не думаю, що пошуки третьої сили в Україні дадуть якийсь результат. Успішні варіанти «круглих столів» були, приміром, у Польщі — там обидві сторони хотіли досягти домовленостей, для них Польща була однаковою цінністю. В Україні такого немає.
— А чи може стати громадянське суспільство третьою силою?
— Студенти, молодь, те, що ми називаємо громадянським суспільством — це не третя сила, а чергова сила. Вони не є посередниками між владою і опозицією, вони фактично замінюють собою опозицію в діалозі з владою. Треба, щоб політики не ображалися, а зрозуміли, що з’явилася серйозна політична сила, з якою треба рахуватися, до якої треба прислухатися, у якої треба вчитися. Я думаю, що це покоління, яке прийшло, може стати у нашій формулі Іваном Царенком. Воно не має на своїх підошвах пороху рабства, в їхніх очах немає страху «гомо совєтікуса». Я говорив з одним зі студентів, і він сказав, що вони готують суспільству послання, в якому запропонують нові правила гри. Все. Це те, що потрібно, — нові правила гри. Це — єдиний цивілізований вихід із ситуації.
Мирослав Маринович — публіцист, релігієзнавець, віце–ректор Українського католицького університету,
Народився 4 січня 1949 року на Львівщині.
За критику радянської влади у 1977 році отримав сiм років таборів суворого режиму і п’ять років заслання.
Член–засновник УГГ, засновник першої групи «Міжнародної амністії» в СРСР, очільник українського відділення міжнародного ПЕН–клубу, один з учасників ініціативної групи «Першого грудня».
Лауреат Премії Василя Стуса, нагороджений орденами «За мужність» І ст., «За інтелектуальну відвагу» та Орденом Свободи.
