Ви коли-небудь пробували вижити на Зоні? ...

А якщо Зона - ваша батьківщина, ваш дім?

Ранок. Терпкі запахи серпня , ніби в дитинстві. Не прокидатись б. Але я прокинусь тримаючи в уяві спогади солодкого сну. Зараз побачу житнички, що до півночі гупали об бляшану дахівку і зараз налились соком, хоч нарижуй першого кого побачиш, як сніжкою.

Ці яблучка насадив мій покійний дід. Для бабусі. Одразу після війни... Але тепер так називають Чорнобиль. Дату не хочеш згадувати, а не можеш забути - з п'ятниці на суботу 26 квітня 1986 року. Весь світ та все життя живих і вже покійних поліщуків розбилося на «до війни» і «після війни». І не дай Бог комусь написати слово війна у лапках.

Йду на город. Кислинкою війнуло виноградом «Ізабелла». Як зараз пам'ятаю як його садили. У велетенські ями накидали скла та цегли, бо виноград має рости на кам'янистому грунті, а де ж його, того каменю, на рівному як стіл Полісі знайдеш? Саджанці з іспанським іменем «Ізабелла» привезли з Закарпаття і ніхто не вірив, що тут, за кілька десятків кілометрів від північного кордону, виросте оце південне сонячне диво - виноград. Сусіди-білоруси були твердо впевнені, що виноград у них «нє растьот». Втім, як і черешні, що були викохані у багатьох дворах сусіднього українського Полісся.

Втім, білорусів ми любили і шкодували, як казала моя прабабуся. Бо вони нещасні, а нещасні, бо слабкі. Ми ж українці - сильні. Я козак? Козак! Бо справжні козаки не сумують навіть тоді, коли довкола смерть...

Могалки - ближче до Києва прийнято казати вже «кладовище». Теж непогано, бо з кожним померлим помирає світ, тож могалки - це кладовище світів. Клад померлих скарбів. Тільки там на південь воно сприймається сумно. Але ж козаки ж не сумують? Тому єдиний день, коли прийнято згадувати тих, хто пішов, у нас називається Радовниця. Тільки вимовляється твердо - «Радоувница».

В ці дні на могалках повний аншлаг. Кожна могила - суцільні столи: паска, шинка, крашанки, горілка. Між могилами бродить напівп'яненький піп. Йому наливають, щоб скоріше читав і не псував свята. Радовница - це єднання, коли поліщуки згадують своїх. І мертвих, і живих. Радовница - бо ж мертві радіють, що про них пам'ятають живі.

Ви не знали? А ми в цьому росли! Смерть нібито і була. От православних і католиків ховали у гробі: православних закопували, а католиків «закривали». Та найцікавіше було спостерігати за євреями, тими, хто дотримував звичаю, коли покійника «пеленали», а потім по-особливому ховали, імітуючи печеру викопану в поліський пісок.

Зона - це смерть. На перший погляд моє Поліське перетворене у суцільні могалки, серед яких стоять покинуті пророслі лісом хати. Проте насправді це виглядає, як свято життя. Кожна хата проросла бадиллям, серед якого за роки піднялися на силі могутні стовбури білокорих берез.

Зажди обурювався, коли нашу поліську березу називали «російською». Ви бачили коли-небудь український білокорий березовий ліс? Якщо не бачили, - значить не бачили України. Березові гаї на Поліссі тягнуться на колишніх згарищах та довкола боліт. На багато кілометрів в білокорі шати одягнувся наш поліський праліс. І щороку, щовесни і щоберезня він тане, стікаючи солодким пахучим соком. Росіяни кажуть «плаче», але якщо це сльози, то лише сльози радості у передчутті приходу весни. Радше - це вологість відродження нового циклу життя, яка буває лише в юності, перед приходом весни.

Йду вулицею, мої ноги грузнуть у теплий пісок. Тут ще немає битого скла, бо люди звідси виїхали до того, коли порожні пляшки стали збирати лише найбідніші, раніше збирали усі. Пам'ятаю колись мені дав лупня дід. Спочатку через те, що я викинув пляшку з під сітра, коли ми йшли на рибалку, пізніше, через те, що я впіймав маленького язюка й не хотів відпускати його назад. Я був винен по двом статтям: не думаю про Полісся і викидаю пляшки, не дбаю про рибу й від жадібності готовий з'їсти навіть язя-малюка. Я мовчки зняв штанці і потім боявся хникнути, бо знав, що не правий.

Підходжу до Джерела. Тут починається «Пономаренкове болото» і справжній заливний луг. Тричі на рік Уж накриває його з головою: як тане сніг, як йдуть літні липневі дощі і як настає осіння сльота. Тоді увесь цей величезний обшир ген, аж до білоруського лісу, накриває величезна площа води. Як Дніпро, - казали ми у дитинстві. Де там Дніпро, як Дунай, Дніпро - вужчий, - відповідав нам хлопчина, який щороку приїздив із Києва у Поліське. До бабусі.

До коренів. Як і я кожного разу тікаю сюди, у сні. 

Поліське.