Події останнього місяця чітко й рельєфно показали головну хворобу української народності (нацією якось вже не можу назвати) – неспроможність.

Неспроможність побачити щось далі за свого носа. Неспроможність усвідомити, що "брат" – насправді найбільший ворог. Неспроможність відмовитися від мови загарбника. Віднайти втрачену гідність. Піднятися з колін. Стати на захист свого.

Мабуть, занадто пафосно. Перепрошую. Але інакше якось не виходить. Занадто боляче бачити все, що діється навкруг. Знати, що росіяни вбивають наших людей, і разом із тим чути на вулицях Києва "штокання" і "какання". Здається, справді-таки, для переважної більшості "населення" людська гідність і національна гордість – порожні звуки. Шкода тільки, що переважна більшість так званого "українського народу" – таки не народ, а населення.

Шкода, що навіть неприхована агресія на нашу землю не зробила з нас нації, єдиної української нації. Яке горе має статися, щоб ви таки прокинулися – навіть гадки не маю.

Сподіваюся, жити у Росії вам буде краще.