Пригадую, в середині 1990-х років не один мій співбесідник переконано повторював, як мантру: «Ось Ви так захищаєте кримських татар. А вони ж знову нас зрадять, як у часи Хмельницького зрадили під Берестечком». Йшлося про те, що кримські татари відвели тоді свої війська з поля бою, внаслідок чого козацька армія зазнала нищівної поразки.

У деяких головах ця схема закріпилася намертво – дарма що впродовж більш як двадцяти років нашого відродження не було в Криму вірнішої Україні етнічної групи, ніж кримські татари. Вони підтримували всі наші кроки на шляху утвердження української незалежності й демократії, хоч за цю вірність їм доводилося розплачуватися значними втратами у сфері своїх практичних інтересів на місцях.

2004 року кримські татари були всуціль «помаранчеві», а на недавньому Євромайдані постійно діяв кримськотатарський курінь, який красномовно засвідчував: на захист людської гідності піднялась уся країна.

За всім цим стояла віра кримських татар у те, що незалежна Українська держава буде демократичною і що саме в ній можна буде реалізувати їхнє право на самовизначення. Ця віра була стійкою навіть тоді, коли продемократичні політики в Україні уникали робити кроки для встановлення кримськотатарської автономії й воліли відкладати проблеми своїх союзників (наприклад, вирішення земельного питання) «на потім». Як, зрештою, безконечно відкладали й усі інші необхідні для прогресу України кроки.

І ось насунула на Крим російська агресія. Меджліс кримськотатарського народу і в ці складні дні заявляв про прагнення залишатися у складі України, не погоджуючись на анексію півострова Росією і не бажаючи брати участь у незаконному референдумі. Про це керівництво кримських татар говорило і в Сімферополі, і в Анкарі, і в Нью-Йорку, і навіть у телефонній розмові з президентом Росії.  

А що зробила Україна? Передислокувала свою армію з Криму, залишивши кримських татар напризволяще. Історія повторилася, але з точністю до навпаки: цього разу свої війська з поля бою вивели українці.

Ні, я не звинувачую український уряд за незастосування зброї: враховуючи обставини, відступ із Криму був неминучий. Я лиш уявляю, як можуть сприймати таку ситуацію наші вірні союзники: вони нас на Майдані підтримали, а ми їх – покинули на російських окупантів. Втрата їхньої довіри до України – це та психологічна рана від здачі Криму, яка ще довго не зарубцюється.

Зараз цей народ у ситуції шахового zugzwang: кожен хід поганий. Частина людей виїхала з Криму, оселяючись у материковій частині України чи їдучи далі на Захід. Так вони можуть краще оберегти свої родини й жити за правилами, ближчими до європейських. Але для цього їм знову довелося покинути землю своїх предків.

Інша частина народу залишилася в Криму, щоб не втратити отієї новоздобутої закоріненості в рідну землю. Але в такому разі їм доводиться рахуватися з обставинами окупації й шукати новий modus vivendi. Приймати російські паспорти, зокрема. Йти у місцеві органи влади й вирішувати непрості повсякденні питання.

Хтось із нас, українців, знову скривиться: мовляв, кримські татари пішли на колаборацію з окупантом. Та й кому не защемить серце від думки, що Меджліс уперше за останні десятиліття не почав свою роботу з українського гимну, а в ухвалі про початок своєї кампанії за національне самовизначення не уточнено, у складі якої держави її буде реалізовано.

Проте не поспішаймо з докорами тим, хто на ці докори не заслужив. Краще поставмо себе на їхнє місце і врахуймо свої власні слабинки. Сьогодні Україна мала б зробити виняток для кримських татар, дозволивши їм подвійне громадянство, і не засуджувати за участь у новій владі, знявши будь-яку можливість звинувачувати їх у «співпраці з окупантом» у майбутньому.

Можна, звичайно, вітати рішення Верховної Ради України від 20 березня, що Україна визнає кримськотатарський народ корінним народом Криму, «гарантує захист та реалізацію невід’ємного права на його самовизначення у складі суверенної і незалежної Української держави», а також визнає Меджліс кримськотатарського народу повноважним органом цього народу. Шкода тільки, що це було зроблено так пізно. Тепер треба нам усвідомлювати, що ця запізнілість може викликати лише роздратування.

 Проте нашим завданням мало б бути не лише наздоганяти прогаяне, а й зауважити, що кожна криза приносить певні шанси, яких не було до того. То які шанси розкриває перед нами Господнє Провидіння у цьому конфлікті з Росією довкола Криму?

Швидкість, із якою в Україні розгортаються події, нагадує прискорену зйомку розкривання квітки: те, що у звичному темпі приховане від зору, стає приголомшливо увиразненим. То якою вона є, ота квітка новорозкритих шансів?

Випробування ще чекають на всіх учасників кримського вузла, однак сьогодні, на мою думку, ми стоїмо до вирішення задавнених проблем ближче, ніж будь-коли.

Путін переможно заявив, що відтепер Крим уже не зможе вийти зі складу Російської Федерації: мовляв, такої можливості Конституція РФ не передбачає. Проте, гадаю, ця Конституція таки передбачає можливість Парламенту Росії скасувати своє власне рішення щодо анексії Криму. 

Тут вчувається мені цілий хор іронічних зауважень: «То Ви припускаєте, що ті імперські яструби Крим колись віддадуть?». Так, припускаю. Бо, по-перше, бачив у своєму житті, як не менш гонористий СРСР виводив свої війська з Афганістану та підкомуністичної Центральної Європи. А, по-друге, у ХХ столітті моїй Галичині випало перебувати в лоні чотирьох потужних імперій (Австро-Угорської, Російської, Третього Райху та СРСР), і кожна з них переконувала себе і світ, що вона – навічно.

Зазіхання на чужі території віддавна відповідає імперським амбіціям Росії. Але сьогодні самі ці амбіції, підкріплені лише нафтодоларами й облудною пропагандою, стають геополітичним анахронізмом.

Інтуїція Євромайдану може виявитися правильною: він боровся «за нашу і вашу свободу». Ця фраза стосується Росії також. Саме нестримна божевільність дій Путіна закладає вибухівку під його трон. Доки він діяв тихо й приховано, світ його приготування не відстежував. Тепер утілене в Путінові зло увиразнилось, і його падіння – це лиш проблема часу.  

Росія все намагається повернути течію назад: чи то сибірських річок, чи ріки історичного часу. Не вдасться: Путін лише прирікає своїх одурманених підданих, які самі чимало настраждалися за свою історію, на черговий катаклізм. Адже судетські німці також радісно вітали було нацистських «визволителів» – на радість і гордість усієї Німеччини. «Сила і велич Росії» лежать аж ніяк не там, де їх шукає новітній самодержець. Ось чому бунт російського народу неминучий.

Хоч як неймовірно виглядає це сьогодні, Україна таки має шанс повернути собі Крим. Але спершу вона мусить повернути собі свою долю. З кожним століттям «мертва хватка» Російської імперії слабне, і саме в нинішній історичний момент настав час їй остаточно підірватися. Терези долі ще хитаються, імперія ще хапається за Україну, яка є для неї джерелом її ідеологічної легітимації. Однак історичний час імперії уже виповнився. Омріяний бліц-кріґ Володимира Путіна – це ніби яскравий спалах лампочки у відомому шкільному досліді, перед тим як остаточно згасне.

Отож саме в нинішніх цивілізаційних обставинах Україна може і повинна стати успішною демократичною державою – це єдиний шлях зберегти незалежність і захиститися від путінського реваншизму. Хай же памʼятає про це кожен український політик чи олігарх, перш ніж зважиться скористатися моментом і знову нагріти руки на народній біді.

Україна з її природним регіональним розмаїттям має всі шанси реалізувати «ефект Медічі», тобто ефект творчого преображення. І якщо це станеться, Київ буде однією з вершин нового цивілізаційного багатогранника – привабливим, як ніколи. Передусім для тих росіян, які ще орієнтуються на духовні коди Київської Русі. І навіть для того проросійського Криму, який сьогодні цю безталанну Україну так зневажає.

Проте Україна має повернути собі Крим не для себе. Нинішня криза засвідчила, що єдиною справді організуючою силою в Криму є кримські татари, і саме їхнє національне самовизначення є ключем до відновлення справедливості на півострові та до подальшої гармонізації його суспільного життя.

Так, сьогодні цей народ переживає великі випробування. Однак ними він водночас завойовує собі право на свою державність. Унаслідок майбутньої українсько-російської угоди Крим мав би повернутися до сильної демократичної України лише формально, тоді як фактично це мала б бути повноцінна Кримськотатарська автономія. Нинішній Меджліс довів свою готовність не лише мудро обстоювати інтереси свого народу, а й враховувати інтереси інших етнічних груп та народів-сусідів.

Як довго відновленій Кримськотатарській автономії належало б перебувати у складі України – тут не важливо. Входження її разом з Україною у європейський цивілізаційний простір позбавило б це питання всякого сенсу. Бо відсутність кордонів і добросусідська зичливість, випробувана у новітніх обставинах, долучила б українців і кримських татар (а з ними й усі інші етнічні групи) до однієї європейської родини.

Звичайно, сьогодні описана мною «квітка шансів» виглядає цілком утопічною, оскільки на російському кордоні з Україною все ще стоять численні війська, заслані Путіним «сепаратисти» захоплюють державні будівлі на сході, а керівну путінську еліту, як це засвідчує перехоплена розмова двох російських послів, усе ще опановує екзальтована певність, що Росія спроможна підкорити усіх ворогів й оволодіти усіма світами.е

Проте це надто схоже на кокаїновий дурман, який рано чи пізно минає. Сьогодні ми є свідками агонії чи не останньої в світі імперії. Вона ще може наробити багато лиха, може втягнути світ у нові воєнні катаклізми, але їй не під силу зупинити поступ людства. З новітньої кримської кризи ми можемо вийти духовно оновленими і цивілізаційно збагаченими. Проте ці шанси треба побачити і за них – боротися.