Центр Франківська. Повертались із донькою (14 років) на початку ночі додому в супроводі друга.

На початку вул. Шевченка гальманули, щоб фіналізувати добу фотографією, кумедно тримаючись за опору якогось придорожнього знаку на тротуарі.

Не встигли, бо поряд зупинилось червоне таксі служби 1558, з якого адресно лунала команда "пздвти нах". Наша реакція складалась із неповного здивування і повної непокори з домішками не дуже симетричної відповіді.

З авто вийшов пасажир і припаркував коло дверки "поліровку" - почату пляшку пива.

Бажання розквасити мені лице він приховувати не став, але реалізувати не зміг лише тому, що був неточним - декілька разів промахнувся, навіть зі співучастю таксиста такого ж психотипу - "гопник-упорядник".

Розчарувавшись у своєму намірі, вони вирішили рушити наводити порядки десь далі. Ми перекрили рух, ставши перед авто. Одночасно настійливо викликали міліцію, повважавши вандалізмом спробу відкоректувати форму мого носа без моєї згоди і наперед погодженого результату.

Таксист же прийняв власне оригінальне рішення, і взявся підтаранювати мене бампером машини з номером 0262 (букви я не зафіксував). Мої ноги його не слухались, не сходили зі свого. Тоді він різко газонув задом і, проїхавши метрів 300, втік по Січових Стрільців.

До 1-ї години ночі ми чекали міліцію, тобто хвилин 40 - з врахуванням і розумінням її зайнятості, по відношенню до якої було б якось нечесно зробити виїзд бригади "холостим" - якби ми передчасно покинули "капітанський місток місця виклику".

Наряд прибув неквапом, пішки - зате більш нарядний, ніж ми очікували: Вона - майор і Він - лейтенант з високою тулією на голові.

Про жодні оперативні дії йтись не могло, нам вже хотілось залишити бодай слід цього випадку у слідчому архіві, написавши заяву.

Відповідь правоохоронців - "йдіть спати, не затримуйте, заяву донесете згодом на вулицю Московську" (стара назва звучала рефреном - для пані майора з великим міліцейським стажем ця вулиця ніколи не стане Бельведерською) - не зовсім влаштовувала друга-моряка, якому за кілька днів - у багатомісячний "довколаземний" рейс.

Тому він настійливо доводив, що ми не хочемо мати міліцію-плацебо нешвидкого вдаваного реагування, це заважатиме вижити організму країни, який не є смертельно хворим і його можна врятувати дієвими засобами.

І що з таким реагуванням - краще взагалі без міліції, бо якщо немає на що покластись - тоді організм покладається на себе. Завершив словами: для чого ви носите погони і "фуражку"? - при цьому легенько торкнувся погона і тулії лейтенанта - просто для майже кінематографічного означення своїх слів.

Від цього раптом відкрилась внутрішня Врадіївка пані майора, в роботу вступило все: язик, невичерпні запаси мізантропії, а головне - рація - до нас викликали якусь групу "миттєвого реагування": не сорока-, а десятихвилинного.

Виклик був швидший, ніж моя думка, що наша міліція - така, на яку треба викликАти міліцію.

Ми все ще могли піти геть, але терпляче дочікувались "силовиків" - бойовим чоловікам, мабуть легше буде щось пояснити...

За 10 хвилин з легкового "міні-автозаку" виходять вгодовані короткострижені "ґазди" в амуніції з апріорно злими очима.

Без прелюдій - одразу прес, одразу - до всіх на "ти", одразу - за грудки товариша, одразу - його затримувати.

Я пробую з ними розмовляти. З поясненнями чомусь нікуди тицьнутись, у відповідь - дресирувальні імперативи "сидіти-лежати".

Раптово на нас накидаються - на півслові. Викручують руки - досі не зрозуміло, чому. Спочатку - не вдало - руки автоматично не піддаються: резистенс - насиллю. З'являється пекучий сльозогін в очі, впритул.

Нічого не бачу, мене підбивають, падаю на асфальт, нічим дихати, в роті - конденсат якоїсь "чєрьомухи", на спині - важке коліно одного з вгодованих спирає дихання, задихаюсь.

Донька кричить, плаче, просить їх, присідає на асфальт, намагається дістатись до мене.

Мене запихають в мінізак. Чую, як випадає десь під нього мобіла.

Пробую сказати хоч щось доньці - вона плаче. Не встигаю, бо стартуєм.

Вона, 14-річна дівчинка, залишається одна на темній безлюдній вулиці. 

Ні, не безлюдній, лишилось ще двоє: Він і Вона. «Шуруй звідси» - шугнула пані майор. Лейтенанту теж в голову не прийшло провести дитину додому. А це - кілометр пішки, мені дуже страшно за неї. Годину тому тут їздило двоє агресорів на колесах. 

Півроку тому мій знайомий, погідний і спокійний велетень, сівши у таксі в центрі Франківська, опритомнів серед ночі в заміському лісі голим, у початковий мороз. Що відбулось - не може згадати досі...

Тепер я точно знаю, що соромно - не чинити опір такій міліції - яка для зручності може "ламати" і затримувати лише тих, хто її викликає, щоб сприяти подоланню злочинності - бо ці не тікають, а іншу сторону потрібно вишуковувати, це - неприбутково.

Тепер знаю, що честь міліцейського мундира і його носія в більшості випадків не сумісна з честю громадянина.

Чому недоторканість мундира має бути встократ вагомішою від нашої недоторканості? Чим цей мундир таке право собі - виборов, нам - довів, перед країною - заслужив?

Вже у відділку я стверджую "ґаздам", що вони - і є Беркут, незалежно від "роду військ".

У відповідь чую, що розповідатиму це "тамбовському вовку" - від чоловіка, який у силу молодості в часи СРСР не встиг ще усвідомити й власне життя.

За кілька годин, що я провів у відділку (першу з них - цілу - у наручниках!), весь асортимент "притягнутих", тобто привезених злочинців складали:

- засцянці - за те, що попалились на сечоспусканні під деревами міського значення (один - попався на нереалізованій спробі),

- меломани з гуртожитку - за те, що роззлостили бабцю-тихушницю,

- юні матюкливці з дискотеки - за текст,

- жовтошкірі студенти - мабуть за ментальність,

- і все...

Тобто ті, від кого не може зазнати страшної наруги доторком пальців дуже сірий мундр. Тільки не бандити, з якими міліція веде - висловлюючись зрозумілими їй культурними радянськими кодами - лише "нєзрімий бой".

Покази "з моїх слів" записувала чергова відділку. Але чомусь всі три частини драми - з таксі, парочкою і ґаздами - описала однаковим, по-нострадамуськи багатозначним і розмитим висловом "зчинився конфлікт". Коли я попросив реалізувати своє право описати все власноруч - модуляції в її юному голосі зашарілись: "Якшо ви вважаєте себе, шо такий мудрий - то пишіть собі..."

Я навмисне не телефонував ні до кого з дружніх чинів чи адвокатів - і не лише тому, що право впливового дзвінка має бути рудиментарним - а й щоб відчути на собі весь техпроцес самозадовольняння ментів, які чомусь називаються міліціонерами.

Зате тепер я знаю, що утримуючи таку міліцію - ми вгодовуємо дурну ілюзію свого захисту, цей постійнодіючий парад імітацій в парадних мундирах. І знаю, що ми не настільки захищені, щоб дозволити собі розкіш такої ненадійноі міліціі.

Вона досі - та сама, що з легкістю зраджувала нам завжди - вступаючи у взаємовигідні стосунки з криміналітетом, беручи перед ним "під козирок".

І зрадить нас при першій же нагоді, будьте певні - так, як робить це на сході, віддаючи честь проросійським терористам, ми це побачили широко відкритими своїми очима щойно в Донбасі. І на півдні, розвертаючись задом до терористів у Одесі.

Така міліція - це дисфункція організму країни. Звичайно, мова не про всіх, мова - про самі принципи "призОву" в органи, ідеологію їхнього виховання чи пріорітети їхнього проф. існування. Ідеологію знищення замінить ідеологія рятування лише, якщо правоохоронцями ставатимуть люди, здатні щось створювати, а не руйнувати - освічені і затребувані, а не комплексно меншоварті. Такі там є. Але за короткий період служби пануючим жлобством інфікуються теж. 

Міліція лежить на збереженні у суспільства, як хвора на фальшиву вагітність, від якої багато років чекають, що вона нам щось добре вродить.

Її симптом - "мікрозаміщення великого ворога" підручним, доступним випадковим "мікроворогом". Це - частина програми захисту розхитаного психічного здоров'я засобами ресентименту - штучним створенням образу злочинця з чогось, чому можна легко дати сатисфакційний щиглик в лоб, коли нема мотиваціі пошуку справжнього джерела проблеми бандитизму.

Але для чого ця обманка нам, що може бути гірше, ніж вдаваний захист для "підзахисних"?

Дуже хочеться відповідей.