В Інтернеті час від часу з’являються повідомлення двох типів. Перший, що очільники бойовиків «Донбабве» і «Луганди» з числа офіцерів ФСБ та ГРУ намагаються завербувати ветеранів французького Іноземного легіону та інших іноземних військовиків.

Другий, що багато добровольців із інших країн прагнуть вступити до українських військових формувань, щоб воювати «за вашу і нашу свободу», вважаючи (і небезпідставно), що передова лінія захисту вільного світу проходить через Україну. Ба більше: вже зафіксовано факти, що на боці терористів воюють громадяни третіх країн, передусім Сербії (Ігор Стрєлков-Гіркін заявив, що на допомогу йому прибуло аж 205 бойовиків-сербів із числа учасників війни на Балканах); трапляється, громадяни європейських країн гинуть на полі бою чи потрапляють до українського полону; з іншого боку, в блогосфері ведуть мову про необхідність правового захисту тих хлопців із Білорусі, і не лише з неї, які стали добровольцями українських спецбатальйонів...

Інакше кажучи, нинішня війна між російсько-радянським тоталітаризмом та українсько-європейською демократією де-факто стала інтернаціональною.

Власне, нічого дивуватися — так і мало бути. Бо йдеться про речі засадничі: чи схилиться Європа перед відродженим кремлівським монстром, забувши про ті цінності, які, власне, й зробили її на довгі століття орієнтиром розвитку всього людства, — чи європейські цінності свободи і солідарності знову запрацюють на повну потужність, відсунувши на суспільно-політичний маргінес гендлярів і капітулянтів (яких, ніде правди діти, також завжди можна було знайти на європейських обширах).

А для згуртованого навколо Путіна новітнього «комунофашінтерну» настав момент істини: зараз, і тільки зараз, ці політики можуть досягнути стратегічного успіху. Зараз, коли ультраправі радикали отримали значне представництво в Європарламенті, коли вони і ліворадикальні групи почали виступати спільно та коли рівень загальної їхньої підтримки сягнув приблизно чверті виборців, коли путінська агентура різко активізувалася (і таким чином «засвітилася») і коли, з другого боку, в Росії підтримка агресивних дій режиму Путіна перевалила за 80%, а ненависть до «піндосів» і демократії аж зашкалює...

Простіше кажучи, сотням мільйонів людей сьогодні вже зрозуміло: впаде або змушена буде відступити Україна — і за «принципом доміно» почне падати Європа, спершу — Східна, потім — Центральна і Західна.

Падати по-різному: якусь країну окупують «ввічливі «зелені чоловічки», в якійсь державі прийде до влади маріонетковий промосковський уряд, в іншій уряд погодиться продати «Газпрому» контрольний пакет акцій енергетичної системи, а ще десь запанують ізоляціоністські настрої — мовляв, чого нам перейматися за ту Литву чи Польщу, жили без них, проживемо й далі.

Ну, а путінофіли різних гатунків вже готуються займати провідні місця в урядах і парламентах, у меріях і наглядових радах концернів. Усе це наразі вирішується в Україні.

І при цьому, навіть у разі успіху АТО та розгрому в найближчий місяць-два основних формувань проросійських терористів, ситуація як на сході України, так і вздовж її кордонів із Росією і т. зв. «Придністров’ям» на тривалий час залишиться надзвичайно напруженою. Дії російських диверсантів і «п’ятої колони» всередині держави, обстріли з російської території, постійна загроза вторгнення «миротворців» РФ — усе це нікуди не подінеться.

Крім того, цілком можливими є своєрідні криваві «телепостановки» в різних містах України — такі собі «народні повстання», організовані російським спецназом і місцевими зрадниками, що матимуть на меті дати відповідну «картину», отже, вплинути на світову громадську думку й легітимізувати російську агресію, економічну, політичну чи воєнну — залежатиме від ситуації. Тож без істотного підсилення українське військо не обійдеться.

А тому цілком логічною виглядає ідея, яка вже зо три місяці циркулює в Інтернеті, — про формування спеціальної частини чи навіть з’єднання (на рівні окремої бригади), укомплектованої добровольцями з інших держав. І не просто романтиками боротьби за свободу, а чоловіками та, ймовірно, жінками з достатньою загальновійськовою підготовкою, з конкретними військовими фахами, з мінімально необхідним знанням української/російської мови.

Інакше кажучи, до такого формування можна брати не кожного, а кидати в бій їх ненавченими і «незіграними» — це був би просто злочин. Приблизна кількість «багнетів» тут могла б становити від двох-трьох до 15—17 тисяч. І при цьому юридично йшлося б не про найманців — ініціатори цієї ідеї пропонують узяти за зразок французький Іноземний легіон, що існує вже майже два століття, терміново ухваливши відповідне законодавство.

В Інтернеті з’явилася вже й назва цього гіпотетичного збройного формування — Український легіон, й окреслено його головну мету — разом із українськими спецслужбами та спецгрупами МВС професійно зачистити вітчизняні терени від «диких гусей», що «прилетіли» з північного сходу. А те, що волонтери будуть, і чимало, сумнівів немає. При бажанні, очевидно, можна було б сформувати білоруську, чеченську та грузинську бригади, голландський, польський та литовський батальйони, російську роту тощо...

Утім, тут виникає ціла низка проблем. По-перше, Іноземний легіон було свого часу створено виключно для дій поза межами Франції, тож виникне ціла низка правових проблем — як це іноземні громадяни діятимуть зі зброєю в руках проти тих, хто номінально є громадянами України? По-друге, де взяти гроші (й чималі) на зарплату й страховку волонтерам, на їхній обладунок? По-третє, чи не стане створення такого легіону приводом до вторгнення Росії?

Список проблем можна продовжити, але й без цього зрозуміло: перш ніж ухвалювати рішення про створення подібного формування, слід спокійно та раціонально (і публічно!) проаналізувати пов’язані з цим плюси та мінуси.

Певних колізій можна було б уникнути, якщо спеціальним законом (перед цим належним чином відкоригувавши Конституцію) запровадити подвійне громадянство, — виключно для тих іноземців, хто воює за Україну. А питання з фінансуванням такого формування можна було б вирішити, якби великі та середні підприємці України скоординували (за допомоги уряду) свої зусилля в цьому напрямі, що дало би можливість запросити досвідчених військових професіоналів із демократичних країн, які солідарні з Україною в її боротьбі за свою та європейську свободу. Можна розв’язати принаймні теоретично й інші проблеми. Що ж стосується вторгнення Росії, то спровокувати його можуть передусім слабкість українських військовиків, нерішучість влади та розколотість тилу, поширення в ньому пацифістських настроїв.

А тим часом, як сповіщає Інтернет, волонтери з інших держав продовжують прибувати до України і ставати в лави добровольчих батальйонів...