Друга звістка ЗМІ про відставку міністра економічного розвиту і торгівлі Павла Шеремети виявилася правдою. Знаючи його резюме, як і всі, очікував від міністра рішучих та цікавих рішень. Тим паче, що в силу експертних інтересів слідкував за однією з ключових сфер відповідальності міністерства – реформуванням адміністративних послуг.  

На жаль, особисті спостереження вже з перших тижнів роботи міністерства не давали приводів для оптимізму. Особливих успіхів за півроку міністерство (читай – міністр) не продемонструвало.

Лише у травні було прийнято важливе розпорядження у сфері адмінпослуг, підготовлене робочою групою міністерства, хоча на засіданні уряду його доповідали інші міністри, а не профільне міністерство. Тобто це був радше щасливий збіг обставин.

Відомий також факт, що за кілька місяців роботи нового Кабміну було проведено моніторинг підготовлених і ухвалених урядових рішень. Результативність Мінекономрозвитку неприємно вразила:  орган влади, у якому працює 1300 службовців, на 16 засідань уряду підготував аж два проекти рішення, причому обидва були повернуті на доопрацювання.

На мою думку, це не специфіка одного міністерства, а загальний стан нашої урядової машини. Коли купа підпорядкованих міністру чиновників не може ефективно виконати поставлене завдання або ж завдання навіть не доходить до апарату. Зрештою, не кожен міністр розуміє свої обов'язки та свої права.

І тут вже на перший план виходить саме розуміння специфіки нашого пострадянського державного апарату. Дострокові вибори вже на носі, тож переформатування Кабміну неминуче. Тому потрібно уникнути помилок, допущених при формуванні теперішнього уряду.

При цьому важливо дбати не лише про патріотизм і порядність майбутніх міністрів, але й про їхню готовність і спроможність бути ефективними на урядовій посаді.

По-перше, в уряд необхідно призначати осіб, які мають хоча б приблизне бачення (ще краще – повну картину), які реформи вони будуть робити на міністерських посадах.

Інакше знову: або нульові результати, або втрачений час на "входження в курс справ". Добре, коли це бачення буде викладене хоча б на кількох сторінках паперу і обговорюватиметься під час виборчої кампанії.

В ідеалі кандидати в майбутні урядовці мали б проходити школу "тіньового" (опозиційного) уряду (щоправда, не такого бутафорського, як нещодавно був в одній з наших політичних сил). Тоді і кандидати в міністри завжди були б в тонусі, і суспільство б знало, хто стане міністром у разі приходу політичної сили до влади.  

 По-друге, в уряд треба призначати осіб, які знайомі з українською системою державного управління. Недостатньо мати лише добрі ідеї, треба ще розуміти, як їх перетворити в ухвалені рішення, і ще важче – реалізувати на практиці.

У крайньому разі до вихідців з приватного чи громадського секторів, які вперше потрапляють у чиновницьке кубло, потрібно "приставляти" ефективних менеджерів, знайомих зі специфікою бюрократичних процедур.

По-третє, міністр повинен бути відкритим до комунікації з різними зацікавленими групами, з тим самим бізнесом, громадськістю тощо. Саме формат відкритих робочих груп у підготовці рішень дозволить випробити найбільш якісні рішення, а не ставити експерименти над суспільством.

При цьому потрібно пам'ятати, що вікно можливостей у кожного уряду дуже коротке, тому рішення потрібно врешті ухвалювати. Навіть непопулярні. У розвиненій державі, яка не потребує реформ так гостро, як Україна, достатньо було б лише останнього пункту вимог. Все інше зробив би ефективний державний апарат.

Але без адміністративної реформи українські міністри і далі будуть змушені покладатися переважно на своїх радників та виготовлені поза межами уряду проекти, ігноруючи чиновників як обтяжуючу ланку. Теперішній уряд показує ще одну особливість. Є міністри, призначені за дійсним (не просто формальним) поданням прем'єр-міністра, і саме він їм довіряє.

Нехай іноді ці міністри роблять помилки, але це вже відповідальність очільника уряду. Але так виглядає, що багато міністрів у цьому уряді швидше статисти. Тому інше загальне правило при формуванні уряду - щоб це була дійсно команда прем'єр-міністра. Відтак останній повинен мати право вирішального голосу при відборі кандидатів до уряду.

Але аналогічне правило має бути і у міністрів – вже щодо їхніх власних заступників. Саме міністр повинен визначати, хто буде його заступником, а не отримувати собі "подарунок" за партійними квотами.

Теперішній уряд і далі продовжує експериментувати: спочатку були заступники міністрів з боротьби з корупцією; тепер з'явилися заступники міністрів з європейської інтеграції…

Хоча насправді міністру якщо і потрібен, то лише один, політичний заступник, - це та особа, якій міністр довіряє представляти власну позицію у зовнішній комунікації (з іншими органами влади, делегаціями тощо). В той же час згадані вище питання для України – це швидше наскрізні функції, які присутні у кожному урядовому рішенні, тож вони мають відпрацьовуватися на рівні апаратів міністерств.

  Отже, у будь-якому разі лише повноцінна адміністративна реформа може допомогти Україні вибратися з існуючого стану непрофесійності та втрачених можливостей. При цьому така реформа не повинна зводитися лише до механічного скорочення кількості органів виконавчої влади та чисельності чиновників.

Важливо чітко визначити місію кожного органу. Важливо забезпечити спроможність міністерств працювати на основні "аналізу політики" (тобто своєчасно прогнозувати проблеми, виявляти їхні причини, виробляти різні варіанти вирішення і т.д.) з належними публічними консультаціями при підготовці рішень.

Важливо забезпечити престижність, професійність та політичну неупередженість державної служби та здійснити раціональну деконцентрацію та децентралізацію влади.