Мої три дні в зоні АТО. День другий, робочий
Другий день виявився присвяченим спілкуванню з людьми (про мій перший день в зоні АТО читайте тут). Поцікавився в командирів, на що вони очікують від психолога. Побажання досить банальні: виявляти неадекватних та заспокоювати схвильованих.
Похвалили двох психологів із Дніпропетровська, які були тут за кілька днів до мене. Поспілкувавшись із новобранцями, вони захотіли ретельніше попрацювати з трьома з них. Хлопців про це повідомили, через що вони самі зібрали речі і залишили батальйон.
Ходжу територією, починаю розмови. Мушу визнати, що вдається не дуже. Коли просто приєднуюся до розмови, реагують нейтрально. Коли повідомляю, що я психолог, напружуються, знічуються, намагаються жартувати про свої або чиїсь психічні вади. Розговорити їх про психологічні проблеми поки що не вдається.
Трохи комплексую з приводу своєї фахової неспроможності, хоча й розумію, що спочатку інакше бути не може.
Люди дуже різні. Різного віку – від зовсім молодих хлопців до літніх чоловіків, - але переважає середній вік. Різної комплекції – від худих і тендітних до могутніх богатирів. Із різною освітою, але схоже, що переважає вища. Із дуже різним бойовим досвідом – від наївних новачків до досвідчених ветеранів.
Спілкувався з іноземцями. Молодий симпатичний журналіст Павел із Варшави рвався на Іловайськ, але його туди не пустили. Зрештою зібрався і поїхав у бік Маріуполя.
Є три жінки: дві при медпункті, одна керує каптеркою. Розповідають про двох медсестер, які перебувають в оточенні в Іловайську. Розмови найбільше зосереджені навколо цього оточення.
Практично всі мають там друзів, побратимів, братів. Розпачу немає, але є велике занепокоєння. Серед інших тем – типові чоловічі: робота, техніка, зброя (про неї говорять більше ніж звичайно), жінки (про них – менше).
У їдальні безперервно працює телевізор. Дивляться тільки новини та всілякі коментарі з приводу війни. Найпопулярнішими є два інформаційні канали та новини на трьох-чотирьох інших каналах.
Інформацію слухають уважно, обговорюють не дуже активно. Часом ведуть розмови про некомпетентність керівництва – рідше батальйону, частіше АТО та Міністерства оборони. Емоційно реагують на брак підмоги оточенцям.
Майже не чув розмов про гроші. Із почутих уривків здогадуюся, що платня тут зовсім невелика, та й ту виплачують частинами і нерегулярно. Проте гроші, як здається, їх справді не цікавлять.
Гурт бійців звеселило повідомлення про те, що члени кримської самооборони вимагають виплатити їм кількамісячну заборгованість.
Більшість розмовляє російською мовою, частина – суржиком, частина – галицькою літературною. На мою українську літературну мову реагують позитивно, просять і далі так із ними говорити, бо це їм приємно й корисно.
А загалом відчувається, що мова як така тут не має значення. Справді не має. Має значення український патріотизм. Про нього майже не говорять, але він відчувається практично повсякчас. Люди тут дуже свідомі. Вони знають, чому зробили саме такий вибір.
Спостерігаю за поведінкою новобранців, які щодня прибувають до батальйону. Усі ті, із ким я встиг поговорити, із Донбасу, переважно з Донецька й Маріуполя.
Говорять, що хочуть захищати Україну, український Донбас, рідні міста від російської навали. Говорять просто, без патетики. Маючи справу до одного з командирів, підходжу до нього і чекаю неподалік, поки він розмовляє з новобранцем – чоловіком років із 50, зовсім не бойової статури. Чую уривок розмови: "Что привело вас в наш батальон?". Після секундної паузи чоловік півголосом, трохи знічено відповідає: "Патриотизм". Командир: "Ну что ж, это хорошая причина".
Розмовляю з одним бійцем про можливі зловживання військових щодо цивільного населення. Заявляє, що такого бути не може. Чому? "Потому что мы не бандиты, мы представляем государство".
Але ж, кажу, і люди, які воюють по той бік, теж думають, що представляють державу, тільки свою.
Відповідь чітка: "ДНР и ЛНР – это не государства, а террористические образования".
Спостерігав за навчанням новобранців. І кумедно, і зворушливо. Але стараються. А бойовий тон задають ветерани. У них відчувається готовність воювати, своєрідний воєнний азарт.
Такі особи назагал викликають у мене, людини суто цивільної, неспокій і недовіру: здається, що їм аби повоювати. А втім, ні, ці теж мають цілком свідому позицію, і не схоже, щоб це була лише бравада.
День, здавалося, минув малопродуктивно. Нікого не вдалося вивести на відверту розмову. Трохи пожалівся на це дружині по телефону. Проте проведена робота не була марною, бо наступного дня почали до мене підходити з обережними запитаннями, цікавилися, про що можна розмовляти з психологом, питали, чи можна буде поговорити зі мною. Я всім обіцяв і готувався до цікавої психологічної роботи.
Вадим ВАСЮТИНСЬКИЙ, доктор психологічних наук
Повідомити про помилку - Виділіть орфографічну помилку мишею і натисніть Ctrl + Enter
Сподобався матеріал? Сміливо поділися
ним в соцмережах через ці кнопки