З усіх можливих способів запровадження своїх мирних ініціатив Петро Порошенко обрав той, що найбільше підриває довіру до нього особисто. Відмовляючись пояснити населенню, яким чином розуміти сутність і спосіб впровадження законів 16 вересня про особливий порядок місцевого самоврядування в окремих районах Донецької і Луганської областей та про амністію сепаратистам, Президент ніби залишає собі поле для маневру в переговорах з Росією, але водночас сіє підозри в залаштункових оборудках з ворогом.

Таємне голосування у Верховній раді за закони, з одного боку, дало можливість уникнути неприємної демонстрації того факту, що за них проголосували майже ті ж люди, що 16 січня ухвалили "диктаторські" закони Януковичу. З другого боку, це дозволяє кожному окремому депутату стверджувати про свою непричетність до ухвалення законів. Навіть парламент в цілому своєрідно відхрестився від законів: тексти законів є на сайті ВРУ, вказано, що їх було ухвалено, але ніде – ні в офіційних повідомленнях, ні хоча б усно від головуючого на сесії - не вказано кількості голосів, якими їх ухвалено. Мені не вдалося пригадати жодного подібного випадку за останні 23 роки роботи українського парламенту, коли закон ніби й ухвалено, а скільки голосів він набрав, відомо лише з чуток. Депутати дали Президенту можливість виконувати мирний план, як цю дію назвав спікер Ради Олександр Турчинов, а далі нехай сам виплутується.

Отож відповідальність за всі ризики і негативні наслідки від запровадження цих законів, як і від всього переговорного процесу, несе особисто Петро Порошенко. Як ні з ким йому не доведеться ділити і плоди перемоги в разі успіху мирного плану. Президент відмовляється провадити перемовини відкрито для суспільства, не дозволяє ні уряду, ні громадськості втручатися в контроль над армією, не обтяжує себе поясненням своїх дій та планів і не звертається до нації по підтримку. Таке враження, що він прагне виграти війну одноосібно, шляхом хитрих оборудок. Амбіційність лідера держави – це прекрасно. Аби лише з Петром Олексійовичем не трапилося як з лідером сусідньої країни, що таки зміг увійти в Історію, але тільки під прізвиськом з відомої фанатської пісеньки.

Закони написані так, що самі по собі є тільки пропозицією до бойовиків і Росії і без їхніх кроків у відповідь майже нічого не важать. З законом про недопущення переслідування та покарання учасників подій на території Донбасу все більш-менш ясно. Право на амністію з’являється лише у випадку, якщо бойовики складуть зброю і випустять заручників. При цьому не потрапляють під дію амністії винні у вбивствах, тортурах, зґвалтуваннях, терактах, диверсіях, захопленнях і торгівлі людьми, замахах на правоохоронців, наругою над тілами українських солдатів. Фактично, держава погоджується не карати за сепаратизм, збройне повстання і участь у бандформуваннях. Щоправда, неясно, як і ким буде встановлена ступінь вини, якщо правоохоронні органи на тих територіях, де буде йти слідство, складатимуться з самих же бойовиків. Як і немає відповіді, що станеться, якщо стосовно особи, яка вже отримала амністію, стане відомо про участь у важких злочинах.

Але сама можливість амністії сіє розбрат серед бойовиків, позаяк дає можливість вийти з гри тим, що не мають великої вини, потрапили до банд з примусу або просто втомилися воювати і сподіваються, що їхню провину не зможуть довести. Відповідно, у тих, кому нема куди відступати через очевидність їхніх злочинів, закон викликає категоричний спротив, адже за умови прийняття Росією такого мирного плану їх здадуть – доведеться або тікати з Донбасу, або ходити під загрозою арешту, або й опинитися десь з кулею в голові прикопаним у лісопосадці колишніми спільниками, які таким чином будуть убезпечувати себе від неприємностей. Окрім того, їм дуже подобається війна як спосіб заробітку. Тому залежатиме, зрештою, як поведуться росіяни і чи захочуть примушувати бандитів до миру.

Закон про особливий порядок місцевого самоврядування в окремих районах Донецької та Луганської областей вказує, що стосується він лише територій, які перебувають під фактичним контролем російських військ та банд формувань ДНР-ЛНР. Сам закон досить химерний. Нема сенсу розводитися про статус російської мови, тому що тут стверджують його рівно в тих обсягах, що й чинний закон "Про засади державної мовної політики" – нічого нового від нинішньої ситуації не додається.

Як запевняють речники з команди Президента, в новому законі йдеться про надання більших повноважень лише окремим громадам, таким як сільські, селищні, місцеві ради, і жодним чином не йдеться про формування якихось об'єднань. Однак, оскільки достроково припиняти повноваження цих місцевих рад протягом трьох років заборонено, а на додачу вони мають ще й повноваження до транскордонного співробітництва з російськими регіонами, то цілком можуть явочним порядком створити якесь об’єднання, кудись приєднатися, щось оголосити – і, навіть попри незаконність цієї дії, центральній владі доведеться щось доводити світовій спільноті, вдаватися до нових переговорів, йти на нові поступки. Таким чином сьогодні легітимізуються сепаратисти в місцевих органах влади, а завтра доведеться визнати терористичні організації "ДНР" і "ЛНР" автономною областю.

Також Порошенко залишає невизначеним питання, то на яких саме умовах вступає в силу закон про особливий статус територій. В самому тексті нічого щодо цього немає. Прем’єр-міністр, члени уряду, депутати з команди Президента запевняють, що вибори місцевої влади і фінансування анклаву будуть лише за умови відведення російських військ, складання зброї бойовиками, визнання там дій законів України, відновлення контролю українських правоохоронців над цими районами, сплатою податків до центрального бюджету та повним контролем над проведенням виборів з боку Києва. Заяви хороші і правильні, тільки з життям мало узгоджуються.

Заява уповноваженої президента з питань врегулювання ситуації на Донбасі Ірини Геращенко малює зовсім іншу картину: "Цим законом фіксується складна реальність, яка є сьогодні. Районам, які поки що перебувають під контролем бойовиків, українська влада надає спеціальні можливості місцевого самоврядування для того, щоб вирішити конфлікт невоєнним способом". В оточенні Президента сподіваються, що закон дозволить забезпечити поступове повернення територій Донбасу під контроль української влади і повне відновлення суверенітету на цих територіях.

Я навіть не буду говорити, якими непрозорими будуть вибори. Навіть на щойно звільнених територіях вибори президента вдалося організувати тільки завдяки участі армії і МВС - членів комісій залякували, транспорти з бюлетенями обстрілювали, виборці боялися йти на дільниці. В умовах же бандитського анклаву навіть сам факт проведення голосування довести буде годі. З цих слів про "складну реальність" випливає, що українська влада готова погодитися, що вибори будуть відбуватися під контролем бойовиків і навіть погоджується узаконити владу цих бойовиків в анклаві, визнаючи ті органи влади, які вони сформують, та віддавши їм під контроль місцеву міліцію, прокуратуру та суди. Тобто про жодну можливість покарання терористів мова вже не йтиме, населення віддається під узаконену владу бандитських угруповань. Ніякої української армії чи силових структур на цій території не буде. Так само як і сумнівно, що буде відведено російські війська і відновлено контроль за кордоном з боку Києва.

Що ж тоді дає президентській команді надію на відновлення контролю України над цими територіями за три роки? Припущу, що, крім суто морального задоволення від визнання підпорядкованості анклаву українським законам, у президента покладаються на фінансовий тиск. На власний розсуд Київ залишає обсяги тих захищених видатків держбюджету, що будуть спрямовуватися в анклав. Врешті, їх же можна обмежити тільки виплатою пенсій. Для запровадженні відмінного від загального економічного режиму здійснення господарської та інвестиційної діяльності ще треба додаткові закони ухвалити. А щодо фінансування з центрального бюджету інших потреб органів влади анклаву, то передбачена чудова процедура: місцеві органи влади спрямовують запит у Кабмін або міністерства про укладення угоди щодо економічного, соціального та культурного розвитку окремих районів Донецької та Луганської областей. Центральний орган виконавчої влади розглядає подані пропозиції в десятиденний термін від дня одержання таких пропозицій та… "відкриває процедуру консультацій з представниками органів місцевого самоврядування окремих районів.., зацікавлених суб'єктів господарювання, громадськості". Коротше, зайдіть на наступному тижні і ще невідомо, чи вам щось дадуть.

Отже, Порошенко збирається торгуватися з сепаратистами і вичавлювати з них нові поступки за кожну копійку з держбюджету? Схоже на те. А знаючи дуже сильно "ощадливий" характер Президента, то вибити з нього цю копійку буде нелегко навіть бойовику.

От тільки те, що добре працює в корпоративних угодах, може виявитися геть поганою стратегією для державної політики. Бо невідомо, кого ще захоплять, що підірвуть і кого покличуть з військами визнані в такий спосіб законною владою анклаву мавпи з гранатою. Порошенко може намагатися вибудовувати довгу шахову комбінацію, але виявити, що його дошку для гри вже скинули зі стола. Як вже раніше трапилося, коли у відповідь на спробу оточити терористів і відрізати їх від постачання Путін спочатку з російської території почав бомбардувати українські війська, а коли виникла загроза звільнення українцями Донецька і Луганська, і взагалі вдався до прямого військового вторгнення російської армії на територію України.

Порошенко пішов на угоду, тому що не готовий, а може і не хоче, воювати. Під час закритого засідання парламенту він навіть криком доводив депутатам, що армія не готова до лобового зіткнення з російськими військами – мало техніки, немає сучасних видів зброї, що здатні протистояти тому, що вже завели на Донбас росіяни. Крім того, сотні загиблих, тисячі поранених, більш як 2400 полонених і зниклих безвісти, яких під час перемир’я можна спробувати витягнути. Але чи тільки Порошенко не готовий до війни? Чи можна назвати готовим воювати суспільство, якщо в армії близько двох тисяч дезертирів, мобілізація проходить через силу і велика частина населення досі думає, ніби війна – це справа когось іншого?

Полковник української армії Євген Сидоренко, що вийшов з Іловайського котла на трофейному російському танку Т-72, коли дістався в госпіталі до українських медіа, був у шоці і заявив: "Скільки говорилося слів, що давайте зробимо ротацію. Яка ротація, якщо військові частини блокують? Кажуть, що ми своїх чоловіків, дітей не відправимо. Ви не відправите, то ким міняти? Значить, ті, що там стоять, і будуть стояти вічно? Та не там треба блокувати! Не в себе в країні треба блокувати. Їдьте на Схід – блокуйте там російські колони. Блокуйте сепаратистів. Що ж ви блокуєте своїх – це ж зрада! Замість того щоб об’єднатися і допомогти, виходить, у нас в тилу зрадник? Мені було образливо. І добре, що я не знав цього там".

Навіть політичні партії, що мають найбільш войовничу риторику, бояться не сподобатися населенню, якщо будуть відстоювати зміцнення дисципліни в армії, хоч жодної війни не вигравалося без цієї дисципліни. Наприклад, "Батьківщина" кругом кричить про зраду і війну до переможного кінця, але тут-таки платить заставу за командира батальйону, що вчинив дезертирство з фронту. І те, й інше робиться тільки тому, що обидва кроки потрафляють смакам публіки. Те, який величезний деморалізаційний вплив має безкарність дезертирів, поборників війни не цікавить. Нехай вже публіка живе в шизофренічних емоціях, коли з одного боку вимагає воювати, а з другого толерує зраду і жаліє дезертирів. Але коли в тій-таки шизофренічній логіці діють політики - це вже небезпечний симптом їхньої неспроможності приймати осмислені рішення.

Можна лише сподіватися, що закінчаться вибори, і закінчиться й масове потурання політиків дезертирству. Зрештою, можливо, й Порошенко має виборчі резони – сподівається миротворчими зусиллями отримати голоси колишнього електорату Партії регіонів для свого виборчого блоку.

Сутність цих законів стане зрозумілою тільки у зв’язку з тим, як у відповідь будуть діяти наші західні партнери, Росія та бойовики. Безумовно, ці закони – приниження, визнання слабкості перед ворогом. Ця обіцянка легітимізувати сепаратистів і їхніх натхненників – пропозиція до "ДНР" та "ЛНР" скласти зброю в обмін на політичне представництво та самоврядування. Але не факт, що бойовики захочуть скористатися наданими можливостями.

Ухваливши ці закони, Україна продемонструвала партнерам зі США, ЄС та Росії, що здатна виконувати домовленості, досягнуті 5 вересня в Мінську. Порошенко показав Путіну, що є договороспроможним і в стані проводити рішення, які схоче. Чи отримав український президент такі ж сигнали у відповідь – невідомо.

Як і загалом невідомо, що є предметом обміну. Що Україна отримала в обмін на відстрочку на рік запровадження зони вільної торгівлі з ЄС, на амністію бойовикам, на спеціальний статус для районів Донбасу, можливо, на постачання Криму водою, їжею та електроенергією? Тільки припинення наступу російської армії і можливість провести вибори 26 жовтня? Адже ознак виведення російських військ з українських територій та роззброєння бойовиків немає. Навіть спостерігачі ОБСЄ, що повинні були б контролювати дотримання режиму припинення вогню, залишили Донецьк після нападу на їхню машину. Чи висувала українська сторона вимогу відновлення контролю над власним кордоном - загадка.

Поки що нікчемна за своїми наслідками домовленість виходить. Вона лише заохочує Путіна, бо показує, що його "стратегія салямі", - коли він поступово висуває все більші і більші вимоги та отримує чимраз більші поступки – цілком вдала. І можна лише здогадуватися, що він забажає ще, погрожуючи захопленням Маріуполя або розстрілом з російських гармат українських військ під Дебальцевим.

Те, що таким чином виторговується, - не мир. Лише трохи часу. Чи вартує цей час того, щоб розколювати українське суспільство? Чи є цей час настільки важливим, щоб заради нього ризикувати моральним духом війська і солідарністю народу? Адже найбільший ризик, що створили закони, – зовсім не узаконення сепаратистів. Це можна виправити. А от те, що своїми закулісними перемовинами і незрозумілими законами Порошенко підриває готовність суспільства до спротиву – це небезпечно.

Якщо й торгуватися з бойовиками та фінансувати анклав три роки, то тільки за умови, що там не будуть стояти російські війська і Україна повністю контролюватиме кордон – інакше такі домовленості неприпустимі.

Якщо виторговувати якийсь час – два місяці чи два роки, – то тільки задля того, щоб переозброїти армію і консолідувати суспільство. США і ЄС більш ніж зрозуміло пояснили, що не будуть воювати замість України. Ми повинні показати, що готові захищатися, і тоді нам дадуть зброю. І ми повинні показати, що наші солдати не кидають цю зброю на полі бою, аби здатися чи дезертирувати, і тоді нам дадуть таку зброю, що зможе протистояти озброєнню російської армії.

І головне: щоб зброю дали - її треба вимагати, не залишаючи жодних сумнівів у власних намірах. А допоки Президент гендлює, а не б’ється – західні країни не впевнені, чи варто їм втручатися чимось більшим за санкції. Врешті, на питання – виторговувати у ворога мир чи відвойовувати – має дати відповідь не лише Порошенко. Це питання до кожного громадянина. Тут взаємопов’язані матерії – Президент не відчуває готовності народу і не ризикує, але якщо нація також не відчуває готовності Президента, то їй важко консолідуватися і погодитися на втрати і жертви, які неодмінно будуть у війні з більшим і краще озброєним ворогом.

Тому чи мало це приниження з ухваленням законів і відтермінуванням ЗВТ з ЄС хоч якийсь сенс, залежить не від реакції Путіна чи його клієнтури на Донбасі. Відповідь дадуть ЄС і США. Якщо ми отримаємо можливість озброїтися - то все осмислено. Якщо влада, і найперше Петро Порошенко, набереться сміливості і зможе усунути внутрішні загрози національній безпеці, що концентровані в корумпованості влади та відсутності реформ в економіці, - тоді все вартувало. Якщо суспільство об’єднається та докладе зусиль, щоб не дозволити нікому торгувати незалежністю держави, – то час буде потрачено з користю. Якщо ні - то це лише крок на шляху, де умиротворення Росії розмінюють на український суверенітет.