Президентство Петра Порошенка – це президентство, яке чи найбільше з усіх попередніх президентств визначається масштабною зовнішньою кризою на додаток до внутрішніх. Вміння залучити міжнародну підтримку для протистояння агресії Росії стало найбільш затребуваною вартістю президента України зразка 2014-2018 років. Загалом Порошенко із цим завданням справився досить непогано. Максимум, що можна було отримати за цей час від міжнародної спільноти, – запровадження, утримання, а місцями й посилення санкцій щодо Росії, виключення й неповернення її до G7, прийняття рішення про надання Україні летальної оборонної зброї з боку США – було досягнуто. Попутнім вітром для України в контексті міжнародного стримування Росії стали факти російських гібридних атак на території ключових країн Заходу (США, Франції, Німеччини, Британії), які посилювали український дискурс про Росію як загрозу, а не можливість.

Україні так само вдалось переконати міжнародних партнерів і донині зберегти політику "спочатку безпека" в підході щодо вирішення конфлікту на Донбасі. Стратегія купівлі часу, яка стала однією з характерних рис президентства Порошенка, в контексті виконання Мінських домовленостей якраз спрацювала. Навіть на четвертому році президентства Порошенко зумів зберегти дружні відносини з таким критично важливим для України партнером як канцлерка Німеччини Анґела Меркель (із Ющенком і Януковичем стосунки у лідерки ФРН були зіпсовані вже на першому році президентства).

Читайте також: Українці дають Заходові карт-бланш на приборкання тих, хто не бореться з корупцією?

Таким чином, Порошенко доволі непогано за ці чотири роки виконав роль президента країни-жертви, хоча війну на Сході це, на жаль, не зупинило. Що ж до президента країни-переможця чи принаймні країни-відповідального партнера, то тут є питання.

Окрім отримання безвізового режиму з ЄС, що є беззаперечним досягненням, існує проблема з роздачею обіцянок, які потім не виконуються і провокують тертя й недовіру з боку важливих міжнародних партнерів. Брак такої довіри наразі спостерігається з нашим ключовим партнером – Європейським Союзом. Помітна серйозна фрустрація взаємним діалогом як у Києві, так і в Брюсселі. Зберігається достатньо високий рівень недовіри між Україною та НАТО. Якщо в контексті виконання Мінських домовленостей тактика "купівлі часу" спрацювала, в контексті виконання взятих на себе зобов'язань щодо реформ за лінією європейської та євроатлантичної інтеграції, "купування часу", затягування рішень, які зрештою все одно доводилося чи доводиться приймати, послабили позиції президента й України. Відбулась втрата довіри до України як країни, яка шукає не можливостей для швидкого реформування, а приводів, чому та чи інша реформа не може відбутись саме зараз.

Читайте також: Зовнішнє керування? Хочеш бути незалежним – будь ним

Очевидно, не був достатньо врахований той факт, що підтримка України з боку Заходу не триватиме лише на підставі того, що територіальна цілісність України була порушена. Взаємозв'язок між видимими внутрішніми перетвореннями в Україні та її зовнішнім сприйняттям виявився набагато сильнішим.

Однією з найбільших поразок за президентства Порошенка є втрата довіри з боку наших безпосередніх європейських сусідів. До ворожого східного фронту ми станом на сьогодні маємо "оголений", насторожений до України західний фронт. Нових надійних союзників ми не особливо здобули, а старих ризикнули розгубити. Передусім це стосується Польщі.

Підписуйся на сторінки UAINFO у Facebook, Twitter і Telegram