Збагнути розумом і виміряти загальним аршином. Зараз це треба всім, щоб подолати очевидну розгубленість усього світу перед тим, що відбувається. І я не вважаю такий вступ до огляду подій останнього тижня надто пафосним. Якраз навпаки, йдеться про необхідність загального методичного підходу до дійсності, що не стукає, а ломиться в двері.

Головним, на мою думку, було те, що не відбулося, а лише було позначено як можливість. Це ізоляція Росії від Інтернету. Про те, як це зробити, достатньо сказано експертами. Мені ж здається необхідним зупинитися ось на чому.

Ми спостерігаємо завершення чергової модернізаційної вакцинації, що тривала з другої половини восьмидесятих років. Відродження імперії — одна з ознак цього завершення. За Медведєва була зроблена спроба втілити в життя примітивне гасло — запозичення технологій при збереженні споконвічно російської суспільно-політичної системи. Воно було приречене на крах, про що я й написав 2010 року, спостерігаючи за сколковським балаганом. (http:// slon.ru/russia/kapitany_i_kapitaly-267663.xhtml).

Тоді з’явилася група людей, які були не проти розпилювати модернізаційні бюджети, зайняти особливе становище в інноваційних резерваціях, контролювати зарубіжні контакти у сфері хайтеку й можливі іноземні інвестиції в цю сферу. Жодних ілюзій: те, що їм була абсолютно не потрібна й навіть шкідлива політична модернізація, ніхто не приховував. У одному зі своїх тодішніх інтерв’ю Владислав Сурков http://slon.ru/tag/1460/ описав відособлений розвиток інноваційних галузей. Що мало на увазі подальшу атомізацію суспільства, ізоляцію від нього тих, хто зайнятий у цих сферах, створення певної супереліти на противагу тій, що склалася в колишні роки на основі сировинної економіки й застарілих виробництв. Причому еліти, що із самого початку укорінюється за кордоном, а не лише й не стільки всередині країни.

Описавши все це, я передбачив: «Тема ця, дійсно, стратегічна й заслуговувала б на окремий розгляд, та от тільки задається мені, що колишня еліта подібного не допустить, у вільне плавання інноваційні капітани не вирушать. Точніше сказати, капітали, а не капітани. Путін не відпустить».

Не відпустив. І пішов далі. Загроза відключення Інтернету означає, що від технологічної модернізації відмовилися й перейшли до руйнування вже запозиченого. Що тягне за собою і руйнування колишніх суспільних комунікацій і соціального середовища.

Це переворот, порівнянний зі сталінським, коли була зруйнована економіка на шляху розвитку, зламана соціальна структура, знищена культура. Тільки цього разу все розумніше й радикальніше, тому що немає диких і сірих висуванців. Усе робиться російською інтелігенцією — людьми розумними, грамотними, освіченими.

Слово «руйнування» не повинне вводити в оману. Руйнується старе — створюється нове. Кремль здійснює позитивну програму будівництва нового суспільства й нового світопорядку. Усе це не реакція, не відповідь на погрози, нічого не робиться зі страху, через розгубленість і по дурості.

Відтворення імперії, розпочате ще до краху СРСР, що набуло військового характеру з перших днів існування суверенної Росії, здійснюється вже в очевидний спосіб. Пояс сепаратистських утворень являє собою квазі-Грузію, квазі-Молдову, квазі-Україну. Справжнім державам нав’язується несправжній суверенітет, неповноцінна міжнародна правосуб’єктність. Наступні покоління від народження відчуватимуть національну меншовартісність, спостерігаючи за гниттям відторгнутих територій.

Ось свідчення цілком собі імперця, відомого під псевдонімом Максим Калашников: «Але є інша проблема: на Донбасі запанував повний феодалізм. Влада належить польовим командирам. Вони — як князі й феодали, політичні перспективи є лише в тих, хто може годувати й забезпечувати свою «дружину». Схожість із Сомалі і Чечнею 1993—1994 років — практично повна. Лютує «держбезпека». Через це пересуватися доводиться збройними групами. Під приводом встановлення особи й перевірки підозр «у льох» можуть посадити з півстусана, а також — відібрати вподобану власність. Жодного народного ладу тут немає. Вийшло позорище: територія «Новоросії» являє собою життя не краще, ніж в Україні, а набагато гірше. Буквально — пекло. Соціальне здичавіння».

Але це й ідеальний, з точки зору Кремля, стан для всієї України. Ось такою вони хочуть її бачити. Навіть не окупованою — окупація справа морочлива й нудна. А соціально зруйнованою. І це теж свого роду позитивна програма — іншої немає й не буде.

Небезпека в тому, що ці устремління починають дзеркально відбиватися в українському суспільстві, в якому у багатьох виявляється радісне очікування розпаду Росії. Річ не в тім, що імперія не розвалюється, а лише починає складатися. Річ у тім, що радіти нічому. Про реальні наслідки розпаду ніхто не говорить, а вони такі: та ж псковська дивізія в степах України, тільки вже сама по собі — щоб прогодуватися. І безгоспні атомні боєприпаси.

Очікування розпаду Росії — ознака глибокої русифікації свідомості будь-якого народу. Це російська політика побудована на прагненні напаскудити сусідові, щоб у нього були розпад і розруха. При цьому абсолютно не враховується, що такий сусід небезпечний, неприємний і спокійно жити самим росіянам не дасть. Але їм і не потрібне спокійне життя.

Завжди казав, що війни зближують народи глибше, ніж мир. Може відбуватися нівелювання розвитку, за якого один з учасників війни стане опускатися до рівня іншого. От як би цього не сталося з українцями — взаємна ненависть між народами потрібна Кремлю. Це те середовище, в якому він може здійснювати свою політику.

Ця політика не зводиться лише до воєн по периметру кордону, хоча справа до цього йде. Повсякденне життя Росії — це постійна війна за власність і фінпотоки, яка із санкціями лише посилиться. На думку деяких експертів, що не є медіа-персонами й публічними фігурами, зараз у Росії почнуть скупчуватися гроші, що раніше вивозилися, й повертатися вже виведені. Одночасно скорочуватимуться іноземні інвестиції. Тому неминучий новий переділ. Більше того, додам я, олігархи, що стали нев’їзними, можуть відійти на другий план, поступившись місцем іншим людям.

Усе це теж частина циклічного процесу оновлення еліт, характерного для всієї історії Росії. У цьому ряду й арешт Володимира Євтушенкова — олігарха, відомого як спонсор української політики Кремля. Проте суперечка в Москві йде не про те, як це пов’язано з Україною, а про те, хто переконав Путіна дати таку команду. Відповідь залежить від того, що є об’єктом захвату — МТС чи «Башнефть». Ось чим живе московська еліта й експертне співтовариство. І навіть якщо буде рішення замінити персоніфікатора нинішнього режиму, сам режим радикальним чином навряд чи зміниться. Що ж до України, то тут усе залежить від бізнес-інтересів тих, хто може змінити ситуацію в Кремлі, від їхніх планів у міжнародних справах і інших внутрішніх обставин.

Що ж я так цинічно після Маршу миру. Адже 50 тисяч людей вийшло. Не п’ять же тисяч, як говорять у зомбоящику.

Дійсно, по-старому та за звичкою ЗМІ брешуть про кількість учасників, називаючи сміхотворно маленькі цифри. Проте немає різниці — що п’ять тисяч, що п’ятдесят. У будь-якому разі це ні на що не вплине. Навіть мільйон на помітять.

Марш миру став частиною хепенінгу, влаштованого агітпропом. Романтично налаштовані учасники чекали ОМОН і провокацій гопників, а натомість їх уподібнили полоненим нацистам, пустивши слідом за маршем поливні машини. Як і раніше, протестний виступ влада обернула на свою користь. А для учасників це стало ще однією тусовкою, що підтверджує їхній особливий статус. Пам’ятаю, мелькало десь «завсідник протестних акцій». Це як у закритий клуб сходити.

Як казав Шариков, «досить образливі ваші слова». Так відповідають учасники маршу, коли я їм говорю все це. Для них звичайна справа — кричати «хамство!», коли вони стикаються не з придиховим, а тверезим ставленням до того, в чому розчиняється особистість російського інтелігента, істоти стадної. Причому тверезість виключно в контекстуальності обговорення. І все зрозуміло: це ж замах не на статус, а на особистість інтелігента, що розчинена в натовпі, на його життя, фізичне існування.

Абсолютно те саме, що у людей іншого натовпу при будь-якої просто спокійної розмови за Путина — вождя, монарха, в якому розчинена особистість мільйонів. Різниці ніякої. І вічне «що ви пропонуєте?», тобто «в чому ж мені тоді розчинятися?»

Запропонувати тут можна лише одне: зрозуміти, що світ змінився, що все це серйозно й надовго, що доведеться шукати нові способи гідного існування — особистого, суспільного, національного. І стосується це всіх людей і народів, зокрема й тих, хто з усіх поглядів далекий від того, що відбувається.