Переживаємо відверту агресію з боку північного сусіда. Проте і в цей жорстокий час, зберігаючи гостроту зору й холодний розум, наша громадськість (зокрема, і не в останню чергу, наші інтелектуали) має можливість, і це вельми корисно, аналізувати, «препарувати», наче скальпелем, уважно відстежувати тяжкі виразки суспільної свідомості путінської Росії. Власне, це ті самі виразки (іноді вони набувають більш «пристойної» форми самообману), котрі й спонукали, на перший погляд, справді освічених громадян цієї країни — юристів, істориків, економістів, соціологів, дипломатів «ламати кістки» істині задля запопадливого виконання імперського замовлення. Бо що таке наука у порівнянні з невблаганними інтересами держави!

Ось, приміром, Валерій Зорькін, доктор юридичних наук, професор, голова Конституційного суду Росії (він займав цю посаду і восени 1993 року, під час гострого протистояння між тодішнім російським президентом Борисом Єльциним та Верховною Радою РФ, фактично вставши на бік останньої). Цей правознавець і, водночас, один із найвищих юристів-практиків Росії, виступив зі статтею «Суд швидкий, правдивий і рівний для всіх. Судова реформа Олександра ІІ: уроки для правового розвитку Росії». Матеріал пана Зорькіна присвячений 150-й річниці судової реформи «царя-визволителя», реформатора і модернізатора імперії» (нагадаємо, що й українці мають більш ніж вагомі підстави згадати його починання «добрим словом», а надто брутальні заборони української мови та культури у 1863-му та 1876 роках; втім у статті В. Зорькіна йдеться, звісно, не про це).

Голова російського Конституційного суду прагне донести до читачів — своїх співгромадян — «необхідність форсованої модернізації дуже багатьох сфер нашого життя. Не хотів би драматизувати, але боюсь, що невдовзі форсована модернізація потребуватиме активної — і колективної — мобілізації, сил і духу найширших російських мас» — теза така ж пафосна, як і фальшива, адже деспотичний режим, що ще більш утвердився останніми роками в Росії, на «модернізацію» і «реформи» не здатний за визначенням, і пан Зорькін це знає.

Але мова зараз навіть не про це. Мою увагу привернув такий абзац автора (він ретельно розбирає історію реформ і реформаторів у Російській імперії ХІХ ст., від Сперанського до Олександра ІІ, перетворенням якого, в першу чергу в сфері судочинства, відводить більшу частину статті): «Щось така реформа (йдеться про скасування кріпацтва, а не про зміни у судочинстві. — І. С.) дуже болісно обрушила в російському суспільстві... За всіх вад кріпосництва саме воно була головною «скрепою», що утримувала внутрішню єдність нації. Не випадково ж селяни, за свідченням істориків, казали своїм колишнім панам після реформи: «Ми були ваші, а ви — наші».

Прецікава думка. З неї, випливає, як мінімум, декілька висновків:

а) Щодо скасування кріпосництва у 1861 р. існувала таки «внутрішня єдність  «нації» (якої, власне? російської? геть усіх націй?). Тут потрібна ясність, адже імперська машина Романових була багатонаціональною державою! По суті, про погляди таких, як Валерій Зорькін, із в’їдливим, гірким сарказмом написав Тарас Шевченко в поемі «Кавказ» за 16 років до скасування кріпацтва:

На всіх язиках все мовчить,

Бо благоденствує!

б) Що ліквідація кріпацтва цю «внутрішню єдність» порушило, цю «головну скрепу» зруйнувало. Спасибі, що пан Зорькін взагалі не написав, що ця ліквідація, правду кажучи, була злом...

в) «Вади» кріпосництва начебто й визнають, але неохоче, мимоволі, крізь зуби...

Ми, українці, маємо повне право — історичне та моральне — розцінити ці твердження головного конституціоналіста Росії (і «модернізатора», як же інакше) як «гримучу суміш» лицемірства, «почвеннических» міфів та одвертого цинізму. Ми — до закріпачення нашої землі Петром І та Катериною ІІ, особливо останньою, бо «матушка-царица» у 1783 році поширила на українські землі норми кріпацтва, перетворивши мільйон селян на рабів — не були безправними рабами, були вільними (від часів Хмельниччини) козаками, селянами, міщанами. І були вільними від отих «державних скреп» (насправді, кайданів), що про них пише В. Зорькін. Шануючи генія Шевченка, пам’ятаємо про спогади його друзів: вже вмираючий поет, знаючи, що кріпацтво ось-ось має бути скасоване, з останніх сил питав у гостей: «Є воля? Є?!». І, почувши: «Поки — ні», гірко заридав...

А втім, у міркуваннях пана Зорькіна є все ж таки жахлива правда, варта того, щоб над нею серйозно замислитися. Цілком імовірно, що рабська залежність від держави (йдеться навіть не про залежність від поміщика як особи) і є тим фундаментом, непорушним в усіх віках, на якому стояла, стоїть і стоятиме міць російської деспотичної імперської потуги. Ба більше — це справді так! Тільки до чого тут «модернізація»? І ще одне. Чомусь складається враження, що московський правник вихваляє кріпацтво не стільки ретроспективно, як дослідник минулого, скільки з прицілом на майбутнє. Якщо це так, то його рядки набувають справді зловісного змісту. Бо це написано людиною, що входить до десятки найвищих посадовців Росії...