«ЦАРІ І ГЕНСЕКИ СТВОРИЛИ НИНІШНЮ УКРАЇНУ». О, це один із найулюбленіших міфів москалів і подмоскальників. І навіть мапа в них під цю справу є: там територія Запорозьких Вольностей першої половини 17 століття називається «Україна до тоталітарного режиму (1654)». Потім, території Центральної України і Волині названі «Подарунки російських царів (1654-1917 рр.)», Західна Україна іменується «Подарунком Сталіна (1939-1940 рр.)», Південний Схід - «Подарунком Леніна (1922 г.)», а Крим - «Подарунком Хрущова (1954 г.)». Ви точно бачили цю мапу неодноразово: її повно в інтернеті. Давайте розберемося, наскільки вона відповідає дійсності. 

Як відомо, в 1654 році у васальні відносини з Московським царем вступив гетьман Війська Запорозького Богдан Хмельницький. В той час Військо Запорозьке займало три воєводства - Київське, Чернігівське і Брацлавське (визнано Польщею за Зборівським договором 1649 року і підтверджено Жванецьким договором 1653). Ця територія, фактично, охоплювала всю Центральну Україну: на заході - по річку Случ, на сході - майже доходячи до нинішнього Харкова (заснований українськими козаками якраз у 1654 році на місці давньоруського городища), на південному сході - по Дністру, а на півночі - охоплюючи частину території Полісся (нинішня Белорусь) і Брянщини (Росія) - там були володіння козацького Стародубського полку.

Крім того, існувало Запоріжжя, яке гетьману підпорядковувалося вельми опосередковано, але було ще одним цілком самодостатнім українським політико-територіальним утворенням того часу. Володіння тодішнього Запоріжжя займали нинішні Дніпропетровську, Кіровоградську, Запорізьку та частину Донецької області.

Окремо слід нагадати про Слобожанщину. У першій половині 17 століття українські козаки після невдач їхніх повстань проти Речі Посполитої часто втікали на північний схід - у володіння московського царя, і просили там, як би зараз сказали, «політичного притулку». Наприклад, в 1638 році туди вирушили люди отаманів Гуні і Острянина. Ті землі, Дике поле, були безлюдними і небезпечними. Саме тим щляхом татарські загони здійснювали напади на московську територію. Отже, цар охоче приймав козаків і віддавав їм місцеві порожні землі, розраховуючи, що українці будуть захищати південне «м'яке підчерев'я» Московії від татар. Так і вийшло. У 17 столітті тут виник цілий український козацький регіон, названий “Слобожанщина” або “Слобідська Україна”.

Українці тут користувалися великими правами і свободами: звідси й «Слобідська» (від «слободи» - поселення з більш широкими правами, ніж решта).

Слобожанщина була розділена на козацькі полки, як і Гетьманщина, і мала козацьку адміністрацію. Її територія займала нинішні Сумську, Харківську і більшу частину Луганської області України, а також Бєлгородської та південні частини Курської та Воронезької областей Росії.

Таким чином, вже тоді, в 1654 році, українські володіння охоплювали більшу частину нинішньої України і навіть деякі території за її межами (а зовсім не те, що намальовано на горезвісній москальській мапі).

Що ж робила московська влада? Спочатку московити віддали полякам Правобережну Україну за Андрусівським договором (1667) - тобто, висловлюючись в московській манері, «розбазарили» те, що “збирали” гетьмани.

Більше того, за перші роки 18 століття гетьман Мазепа під час свого тріумфального походу за Дніпро приєднав до Гетьманщини значні території Правобережної України, відібрані ним у польського короля Станіслава Лещинського. Однак незабаром Пьотр I повернув ці землі новому польському королю.

Запоріжжя також розширювалося протягом 18 століття за рахунок татарських володінь і порожніх земель Дикого поля і до кінця свого існування охопило, крім наявних земель, ще й частину територій Харківської, Херсонської, Миколаївської та всю Донецьку області, а також частину Ростовської області Росії. 

А потім Росія знищила Гетьманщину (1764), Слобожанщину (1765) та Запоріжжя (1675). Всі ці землі були уніфіковані і перетворені на стандартні російські губернії. Так що російські царі подарували Україні? І якій, власне, Україні?

(Я вже не кажу про землі Півдня, відібрані у турків і татар спільною українською та російською зброєю і приєднані до імперії. По-перше, вони вже двічі до тих часів були колонізовані українцями: у часи Русі (до печенізької навали) і в епоху Великого князівства Литовського (до постання Кримського ханату. За часів Російської імперії українці просто втретє поверталися до старих місць. А по-друге, хіба спільно завойовані землі Півдня ввійшли тоді до складу України? Ні. То про які подарунки царів ідеться?)

Під час поділів Польщі (кінець 18 століття) Росія приєднала, зокрема, українські території (Правобережжя і Волинь), котрі входили до цього до складу Речі Посполитої. Але ці землі також були приведені до загальноросійського губернського вигляду, і жодних українських рис не мали.

Після руйнування українських державних утворень у Російській імперії ніколи не були створені і не існували будь-які українські адміністративно-територіальні одиниці. То про яку Україну, якій російські царі, буцімто, щось дарували, може йтися?

Так, із царськими подарунками розібралися. Тепер перейдемо до радянських. Згідно Брестського мирного договору 1918 року, Українській Народній Республіці належала практично вся територія сучасної України. За кордонами УНР залишилися Галичина, Буковина, Закарпаття, Південна Бессарабія і Крим, а також невелика територія південного Донбасу з Харцизьком, Ровеньками і Амвросіївкою.

Зате до складу УНР входили нинішнє Придністров'я (тепер Молдова), і Стародубщина (тепер Росія), Холмщина і Підляшшя (тепер Польща), а також спірними територіями вважалися Північна Слобожанщина (тепер Росія) і Південне Полісся (тепер Білорусь).

Таким чином, Ленін в 1922 році ніяк не міг подарувати Україні те, що вона вже мала (і це було визнано світовою спільнотою) в 1918-му.

Більше того. 22 січня 1919 відбувся відомий Акт Злуки, за яким УНР об'єднувалася з ЗУНР (Західно-Українською Народною Республікою) в одну державу. Це - одразу відповідь на «подарунок Сталіна». Адже «вождь радянських фізкультурників» не міг в 1939 році подарувати Україні те, що вже було українським в 1919-му.

Інша справа, що Радянська Росія напала на УНР і найжорстокішим чином завоювала її, знищивши українську державність. А потім - так, із завойованою Україною можна було робити що завгодно: відрізати шматки, приєднувати, знову відрізати. Подивіться лишень на Стародуб, території Слобожанщини, Придністров'я чи Таганрог.

Заодно одразу відповім і ще на один улюблений міф москалів: «саме більшовики провели українізацію України в 1920-і роки; а так жодної української України не було б».

Тут треба добре розуміти ситуацію того часу. Щойно була переможена УНР, але пам'ять про неї ще жила в народних масах, і народ при повстаннях регулярно використовував петлюрівські гасла (та що говорити, ще селянські повстання перед Голодомором - а це початок 1930-х - часто проходили з ім'ям Петлюри на устах) . Народ хвилювався, групи петлюрівців ще прибували через кордон, ще лунали останні бої в Холодному ярі.

Саме тому, щоб заткнути роти українським самостійникам (ну, і заради майбутньої Світової революції, звичайно) Ленін погодився на створення Української Радянської Республіки. Хоча Сталін, до речі, був категорично проти.

Ця людина, незважаючи на своє грузинське походження, була приблизно в такій же мірі грузином, як і Троцький – євреєм (тобто, в жодній – адже вони обидва були “пролетарськими інтернаціоналістами”). Тому Сталін на повному серйозі запропонував всі національні утворення ліквідувати, об'єднавши всю територію країни в єдину Російську Радянську Федеративну Соціалістичну Республіку, а національним меншинам дати "культурну автономію".

Ясна річ, Сталіна масово підтримали російські члени партії. Проте "нацмени" форменно збунтувалися. Як пише О. Субтельний: "Ця пропозиція викликала вибух обурення серед більшовиків-неросіян. Скрипник та інші українці кваліфікували її як погано прихований російський шовінізм. Увесь Центральний Комітет грузинської більшовицької партії на знак протесту подав у відставку. Представник більшовиків Середньої Азії Султан Галієв звинуватив партію в «червоному імперіалізмі»".

Довелося втрутитися Леніну. Цей апологет "світової революції" чудово розумів, що якщо зараз переломити націнальні окраїни через коліно, то, може, це і пройде (все ж, ЧК і РККА ще ніхто не відміняв), проте які ж майбутні нації, що звільняться з-під капіталістичного іга, захочуть вступати до "Зємшарної” Радянської республіки на умовах "культурної автономії"?

Тому Лєнін наполіг на своєму форматі (національно-територіальному) і навіть запропонував поповнити його правом кожної республіки на вільний вихід із майбутнього Союзу (зафіксовано в Конституції 1924 року). Це право могло бути реалізоване тільки за умови згоди на це місцевого комітету партії. Оскільки партія була строго централізована, то подібне самоуправство було справою практично неможливою... хоча саме "право на вихід за згодою ЦК республіки" і легітимізувало відділення України від СРСР у 1991 році.

У результаті, згідно лєнінської концепції, шляхом об'єднання РРФСР, УРСР, БРСР та Закавказької РФСР було створено Союз Радянських Соціалістичних Республік (30 грудня 1922).

Керівники новоствореної Української РСР за своїм становищем нагадували гетьманів пізньої Гетьманщини: формально їм належала досить велика кількість повноважень, але фактично вони були просто трансляторами розпоряджень із Москви. У прерогативи уряду Української РСР входили сільське господарство, внутрішні справи, судова система, освіта, охорона здоров'я та соцзабезпечення. Виробництво харчових продуктів, питання робочої сили, фінансів, інспекції та народного господарства знаходилися у спільній юрисдикції республіканського і союзного керівництва. Армія і флот, зовнішня політика і торгівля, транспорт і зв'язок керувалися безпосередньо з Москви.

Отже, Україна перетворилася на республіку Радянського Союзу. Це була друга за розміром, багатству і значенням республіка, що поступалася тільки РРФСР. Територія тодішньої України займала 450 тис. кв. км і мала 26 млн. чоловік населення. Столицею її - з очевидних причин - було "призначено" Харків.

Але навіть "дарування" українському народові формальних ознак держави - це було ще не все: зрештою, і Грушевський, і Скоропадський, і Петлюра робили те ж саме. Тепер треба було створити відчуття "української" сутності новоствореного лімітрофа.

Українская проблема була найбільш болючою в СРСР, тому що, по-перше, Україна була найбільшою і найбагатшою неросійської частиною країни, а по-друге, саме Україна пручалася більшовицькій влади найбільш наполегливо. Не дарма Сталін визначав Україну як "слабку ланку Радянської влади".

На XII з'їзді партії (1923) було прийнято т.зв. "Політику коренізації", завданням якої було навернути до структур партії максимально велику кількість неросіян, із тим, щоб "укоренити" партію в національних республіках, фактично, сформувати там "п'яті колони", які допомагали б Москві боротися з місцевим сепаратизмом.

В Україні "коренізація" набула форми "українізації", тобто, практично, більшовики (зрозуміло, за своїми власними причинами) взялися продовжувати справу, розпочату ще ясновельможним гетьманом всієї України Скоропадським.

До того часу партійне керівництво України складалося здебільшого з росіян та євреїв, які ставилися до української ідеї зі зневагою і тільки шкодили комуністичній справі в республіці. Широкі маси українського населення не сприймали більшовицьку ідею. Вона залишалася для них чужею, принесеною на багнетаї брутальними і осоружними іноземцями.

Дійшло до того, що на 1922 рік дві третини членів українського уряду не говорили по-українськи; серед членів КП(б)У таких людей було 6/7. Таким чином, Комуністична партія України на той час мала явно неукраїнські, антиукраїнські ознаки. Розраховувати на якусь лояльність місцевого населення до цих людей було нічого.

У відповідності з політикою "українізації" люди в керівництві КП(б)У і українському уряді були замінені на більш "політкоректних". Так, першим секретарем ЦК КП(б)У було призначено Лазаря Кагановича - українського єврея, що добре розумів місцеву специфіку. У команду нового першого секретаря входили такі комуністи-українці, як В. Чубар і М. Скрипник, у яких національний патріотизм химерно поєднувався з пролетарським інтернаціоналізмом.

Першою значущою справою нової адміністрації став перехід партійних і державних чиновників в Україні на українську мову. Для цього навіть були організовані мовні курси (1923); причому, якщо якийсь функціонер був не у змозі успішно закінчити ці курси, він втрачав місце. Результати не забарилися. Як пише О. Субтельний: "У 1925 р. чиновникам наказали користуватися українською мовою в усьому урядовому листуванні та публікаціях. А в 1927 р. Каганович оголосив, що все партійне діловодство вестиметься українською мовою.

Попри відсутність помітного ентузіазму серед численних неукраїнських членів уряду й партії нова політика дала вражаючі результати. Якщо в 1922 р. українською мовою велося менш як 20% урядових справ, то в 1927 р. — вже 70%".

Завдяки "українізації" радянській владі вдалося досягти чудового успіху: українці/малороси, які в масі своїй впродовж двох останніх століть відчували себе "відрізаним шматком", оскільки знаходилися практично поза державного механізму Імперії, тепер у значних кількостях пішли на службу до режиму. Якщо в 1923 році українців була всього третина серед чиновників і менше чверті серед членів Компартії України, то вже до 1927 року і в державних установах, і в партії їх було вже більше половини.

Тобто, ми розуміємо, що “українізація” робилася більшовиками не заради українців і України і не стосувалася їхнього навчання української. “Українізація”, перш за все, стосувалася неукраїнських партійних елементів – щоб змусити їх розмовляти однією мовою з місцевим народом; ну, і щоб дати цьому народові відчуття того, що ця нова соціалістична Україна – це те, що йому, народу, треба.

Так що, дякуємо, звичайно, за такі “подарунки”, але, як сказав поет, “бійся данайців, що дари приносять”.

Тепер про Крим – “подарунок Хрущова”. Чому Нікіта Сєргєєвич таки зробив цей “подарунок”? Одразу скажу, що не через свое “українське походження” (ще один міф). Нікіта Хрущов зовсім не був українцем, як часто вважають. Він був росіянином, сином шахтаря з-під Курська, а вперше з'явився на території, що сьогодні належить Україні, тільки в 14-річному віці - коли їхня сім'я переїхала на нове місце проживання під Юзівку (Донецьк): там було багато роботи на шахтах.

Але саме Україна була "базою" Хрущова, звідки він стартував у Москву. Тут, в Україні, у нього залишалися тісні контакти з місцевим партійним керівництвом, і саме КП(б)У перша підтримала Хрущова в боротьбі за владу і залишалася його надійною опорою весь час його правління.

Тому він і робив “реверанси” місцевій партійній еліті.

Саме Хрущов вперше призначив першим секретарем КПУ українця О. Кириченка. Відтоді першими секретарями КПУ призначатимуться тільки українці.

Багато інших видатних українських діячів отримали високі призначення в той період. Було очевидно, що Хрущов відкрито "заграє" з українською партійною владою. Це налаштовувало і пересічних українців на позитивний лад. Так, із 1952-го до 1959 року КП(б)У зросла з 770 тис. до 1,3 млн. чоловік, 60% яких були етнічними українцями.

Значна кількість видних українських функціонерів завдяки Хрущову вийшли і на союзний рівень. Так, Р. Малиновський, А. Гречко і К. Москаленко стали маршалами Радянського Союзу (а двоє перших навіть займали пост Міністра оборони СРСР), а В. Семичастний очолив КДБ СРСР: таким чином, у руках українців опинилася значна частина загальносоюзного "силового блоку". А четверо українців - О. Кириченко, М. Підгорний, Д. Полянський та П. Шелест - увійшли до Політбюро ЦК КПРС (вищий орган влади в країні). Всього членів Політбюро було 11 чоловік, так що українці одним махом відхопили одразу понад третину місць.

Зрозуміло, що українцями всі ці люди були тільки за назвою і етнічним походженням, а за переконаннями - типовими "російськими-радянськими": система радянського кадрового відбору нізащо не пропустила б нагору людину з найменшим натяком на український націоналізм. Однак факт залишався фактом: вихідці з України набули за Хрущова величезний вплив на загальнодержавні справи.

А тут, якраз, і підійшла трьохсота річниця Переяславської угоди (1954), і Хрущов, бажаючи продемонструвати "непорушність вічного союзу між двома братніми народами", підписав акт передачі Криму від РСФРС до складу України - як "свідоцтво дружби російського народу".

Ясна річ, Хрущов був дуже далекий від будь-якої турботи про українські національні інтереси. Все, що він робив, здійснювалося - так чи інакше - в інтересах Росії... pardon, Радянського Союзу. Американський історик українського походження І. Лисяк-Рудницький зауважував із цього приводу, що Хрущов зробив те, що зробив, з єдиної причини: контролювати Україну в "сталінському форматі" (тобто грубою силою) було вже неможливо; залишалося робити це шляхом пропагандистських заходів.

Це був ще один “кніксен" перед своїми українськими союзниками - за допомогою Криму. Зрозуміло, що Нікіті Сєргєєвичу і на думку не могло спасти, що колись Україна стане незалежною і "поцупить" Крим за собою.

Однак Крим зовсім не був таким уже "подарочком", як сьогодні багато хто вважає. У Криму існувала маса економічних проблем, пов'язаних, зокрема, з депортацією Сталіним кримських татар. Кримське господарство після цього заходу перебувало у вельми занедбаному стані, а відновлювати його довелося Україні - з власних коштів.

Крім того, етнічно українці не складали в Криму більшості: недарма ще Центральна рада не включила його до свого територіального бачення України. Таким чином, у складі України Крим перетворився ще на один бастіон російської присутності (крім Донбасу). Цей дуалізм у складі однієї країни до цих пір змушував Україну тупцювати на місці як "Тягни-Штовхая". Або як Буриданова віслюка.

Як пише з цього приводу О. Субтельний: "...за даними перепису 1959 р., в Криму проживало близько 860 тис. росіян і лише 260 тис. українців. І хоч після 1954 р. Київ намагався переселити до цього регіону українців, росіяни, багато з яких агресивно відкидали усяку форму українізації, лишилися тут переважною більшістю. В результаті кримський «подарунок» помітно посилив присутність росіян в Українській республіці. В цьому розумінні він, без сумніву, став належним відзначенням Переяславської угоди".

Оце й є правда щодо російських “подарунків” Україні. Як ми бачимо, то були зовсім не подарунки, а навпаки.

Навіть Крим - не подарунок, а плата за лояльність. Крім того, якщо він був подарунком, то хіба подарунки відбирають назад силоміць?

Україна існує не через чиїсь подарунки. Вона є тільки тому, що її народ завжди боровся за свободу і ніколи не полишав надії її здобути. Саме тому руйнувалися імперії, які відмовляли нам у нашому природному праві.