Порошенко не часто тішить публіку особистими коментарями ситуації. Його стиль – вичекати, створити інтригу, а відтак коротким спічем розставити потрібні акценти. Можливо, президентові не вадило б переглянути таку практику, позаяк країну потихеньку заливає істеричними хвилями, що, видається, і є певною, - проміжною, - метою агресора.

Та, видається, ПОП досі вдало обирав час для публічних виступів. Учорашній теж був актуальним. Не тому, що на «якомусь Донбасі» відбулися «якісь вибори». А через те, що, на мій погляд, більшість українців потихеньку звикла до сприйняття Донбасу як невизначеного терену із невизначеним статусом. У колективній свідомості материкової України вже укорінився цей займенник – «якийсь», не наш, чужий, у всякому випадку – «інший». Допомогли «братні» агресори, тамтешні бандюки, а ще – численні поради знаючих осіб із Америки і Європи, які тішаться наразі увагою української фейсбучної і не тільки спільноти.

Порошенко учора вперше публічно визнав, що Донбас слід здати. Не обов’язково Росії (про це скажу згодом). Просто змиритися з тим, що регіон має пожити осібно, без активного втручання Києва. Намір сьогодні скасувати одіозний закон про особливості місцевого самоврядування, об який було зламано чимало списів, видається мені резонним, оскільки подальше його застосування свідчило б про те, що центральна влада й надалі перебуває в ілюзорному світі. Прикро лише, що надто високою була ціна цього прозріння...

Певна річ, що цей жест Порошенка спричинить чергову хвилю обурення у середовищі «ура-патріотів». Мовляв, даємо Путіну плацдарм для подальшого наступу углиб країни, і взагалі – для повномасштабної війни. Але смію думати, що це абсолютно поверхове враження. До того ж хибне. Учора ж, акурат після телевізійного звернення Порошенка, на медійному полі виринув ще один одіозний персонаж – кум Путіна Віктор Медведчук. Я не знаю достеменно, де він зараз обертається – на Форосі чи ближче до свого родича, - але, як і Порошенко, теж не надто тішить нас публічними реакціями на події. З інших, звичайно, причин. Так от, кум Путіна ні сіло, ні впало став активним соборником. «Ми повинні зробити все необхідне, щоб Донбас залишився в складі України», - просторікує Медведчук, а ми маємо всі підстави вважати цю вимогу простою ретрансляцією думки ВВХ. Тобто надто вже кортить кремлівському карликові залишити все, як є, зафіксувати Донбас у статусі «сірої зони» під юрисдикцією Києва, перетворити його на джерело постійних проблем, не тільки для силових українських відомств, але й бюджету. Ба більше, - наочним подразником суспільних рецепторів, осердям невдоволення центральною владою, вічним постачальником «200-х» у галицькі села і містечка, інспіратором вже виписаного у Москві «третього Майдану», який мав би змести «фашистську хунту» і явити поспільству спасителя зі Сходу...

...Можна по-різному ставитися до так званих виборів в ДНР/ЛНР, як і до тих, хто прийшов голосувати на дільниці під дулами автоматів. Та, як на мене, така форма волевиявлення, на превеликий жаль, є для Донбасу природною. Це – ностальгійне повернення у «совок», у зрозумілий двовимірний світ СРСР, з його безальтернативним політичним і кулінарним набором. У таких вимірах він більше пасує Росії, і хай залишається там. До пори, дочасу. Без сподівань на розмаїті варіанти «хорватської ситуації», без надмірних очікувань і надривних проклять. Якщо Донбасу «написано» бути у складі України, то цьому не завадить жоден Путін. Якщо ж навпаки, - то тут не дасть ради жоден Порошенко. Вчора ПОП це визнав. Сьогодні зробить хід.

Партія триває. Лише б один із гравців, втративши терпець і глузд, не обрав китайську нічию.